Юлечка плакала лише в себе в кімнаті. Щоб татко не бачив та не починав сумувати за мамою ще більше. Юлечка завжди-завжди та все-все старалась робити добре. По дому, в школі, все старалась розуміти. Навіть навчилась в бабуні готувати. Бабуня ж мамина мама, а значить маму навчала готувати, а Юлечка хотіла готувати як готувала мама.
Як виповнилось Юлечці одинадцять рочків, бабуня запропонувала татові:
-Юрко, любий, давай но я заберу онуку до себе, а ти зможеш зайнятися новою сім’єю.
В той момент і Юлечка і тато дуже здивовано дивились на бабуню скляним поглядом.
-Олю Петрівно, ви що? У вашої онуки мами немає, а ви хочете, щоб ще й тата не стало, чи як?
-Юлечка ж мовчала. Вона не розуміла, яка друга сім’я. Татко ж вже старий, йому аж тридцять чотири роки! На думку Юлечки в такому віці люди вже внуків чекають, а не сім’ї заводять.
Бабуня поїхала через тиждень, так як все розуміла. І от, Юлечка з татом стали жити удвох. Вона ходила до школи, а після готувала вечерю та вчила уроки. А потім приходив татко, вони сідали вечеряти, мили посуд та потім йшли дивитись телевізор. Татко обіймав Юлечку за плечі та казав «Ну що ж, розповідай…». Це була їхня традиція. Юлечка розповідала про школу, про свій день, що мало бути наступного дня. Потім вони розмовляли про життя та йшли до своїх кімнат, щоб почитати щось на ніч.
Якби хтось запитав у Юлечки, чи добре їй живеться, вона б не змогла відповісти одразу. Та й взагалі не змогла б відповісти. В будь-якому разі тато ні разу не сказав на її прохання «дорого» чи «не зараз» іт.д.
Приходячи з батьківських зборів татко коротко та лаконічно «звітував»:
-Сьогодні я був змушений пару разів почервоніти…
Або ж:
-А сьогодні я посміхнувся, проте не сильно…
Ось Юлі виповнилось в будинок тата та дівчинки почала приходити жінка на ім’я Софія. Вона теж стара, хоча і молодша за татка.
Вже коли Софія прийшла втретє Юлечка, колупаючи виделкою рагу запитала в жінки:
-Ви… хочете стати мені мамою новою?
Софія мало не подавилася, а татко просто глянув на Юлю та сказав:
-Так, сонечко, Софія скоро почне жити з нами і я надіюсь що ви подружитесь.
І Юля продовжила свою розмову:
-Але ви таткові не підходити. Моя мама була красива, а ви так собі.
Тато лише глянув на Юлю, а та одразу почервоніла. Надула губу та бовкнула собі під ніс «Вибачте, будь ласка». Так, вона образила Софію, проте сказала неправду. Софія і справді гарненька. Проте Юлечка підліток, який два роки тому втратив маму, звісно їй важко прийняти, те що в татка з’явилась інша жінка, тому вона продовжувала капризувати:
-Мені вас називати «Мамуся» чи краще «Мачуха»?
Софія розуміла, що відбувається, тому відреагувала спокійно та одразу:
-Як тобі зручніше. Але тоді відповідатиму я тобі або «Доню», або «Пасербнице».
І знову Юлечка почервоніла та вибачалася.
По закінченню вечері, коли дівчата залишились самі на кухні, щоб навести порядок, Софія почала з Юлечкою розмову:
-Юлю, я прекрасно та від щирого серця розумію, що таке коли ти втрачаєш дорогу тобі людину і розумію, що рідну маму тобі ніхто не замінить. В мене також померли дві дорогі мені людини: спершу синочок, якому лише виповнився один рочок, а слідом за ним і чоловік. Проте йде час, він лікує, а ми йдемо пліч-о-пліч. Так, зараз я і твій татко кохаємо один одного, але зовсім не означає, що тобі доведеться його ділити зі мною. Він все таки твій тато, а для мене він кохана людина. Я хочу запропонувати тобі спробувати зробити все, щоб наше життя втрьох стало приємним та щасливим.
Далі Софія підійшла та обійняла Юлю й продовжила:
-Якщо ти не проти, то я буду називати тебе Юлечкою.
В Юлі закрутило в носі, виступили сльози та вона ледь чутно відповіла:
-А я буду звати тебе Софійка.
