Багато років тому я завагітніла від свого хлопця. Я тоді була молода, в голові ще зовсім пусто було, бо звикла жити на шиї у батьків. А, коли вступила в університет і поїхала з рідного дому, я відчула неабияку свободу. Щоправда, ця свобода довго не тривала.
Мій хлопець, якого я любила, як тільки дізнався про вагітність, сказав, що я нагуляла і зник. Я кілька тижнів старалася його знайти, але його друзі мені сказали, що він в армію пішов і в нього вже є інша дівчина. Я багато плакала через цього негідника. Він мені стільки всього обіцяв а, натомість образив і втік.
Порадити, що робити у таких ситуаціях, мені не було кому, тому я приїхала назад до батьків й сказала, що хочу народити цю дитину, та й аборт було вже пізно робити. Тато кричав, мама теж дуже сварила, але зрештою, наступного дня вони заспокоїлися і сказали, що разом ми впораємося. Вони насправді дуже хотіли внуків.
Навчання мені довелося покинути, але я пообіцяла батькам, що обов’язково довчуся. Я народила здорового гарненького хлопчика. Новоспечені дідусь та бабуся не могли натішитися внуком, а я — сином.
Перші місяці були складні, треба було багато чому навчитися і водночас пожертвувати. Мені й моїй батькам довелося пережити багато пліток і косих поглядів сусідів, але син ріс, ставав з кожним роком все гарнішим і розумнішим і ми перестали звертати увагу на злі язики людей. Він пішов у перший клас, а потім я не встигла помітити, як син виріс і вже готувався до вступу в університет.
Назар ніколи не цікавився, хто його батько. Він знав, що мені боляче згадувати минуле і тому ніколи не розпитував мене. Я не закінчила навчання, але знайшла для себе заняття — рукоділля. З часом почала заробляти на цьому непогані гроші. Син закінчив університет і влаштувався на хорошу роботу.
Але нещодавно приперся мій колишній, без попередження. Не знаю, як він знайшов нас, але мета у нього була одна —познайомитися з сином і відновити стосунки зі мною. Щоправда, колишній сказав, що признає сина тільки тоді, коли ми зробимо ДНК тест. Я не хотіла впускати його у своє життя, але за сина вирішувати не могла.
Назар був свідком цієї розмови й коли почув, що “батько” все ще сумнівається в родинних зв’язках, сказав, що йому такий тато не потрібен і ми всі ці роки справлялися без нього.
Не буду приховувати, я була рада, що Назар так відповів. Ми справді щасливі без нього і я вірю, що й надалі будемо. А його “батько” якби так хотів з сином познайомитися, прийшов би хоч трішки раніше, а не, коли синові 22 виповнилося.
