З дитинства я обожнювала бувати в гостях у дідуся й бабусі в селі. Вони жили близько біля річки та лісу. Надзвичайні краєвиди, свіже повітря, бабусині пироги й історії дідуся – це було просто казково. Час швидкоплинний. Я давно вже виросла та вступила до університету, але гостювати у рідних не припинила. У нас була велика родина, тому у село часто з’їжджалася уся рідня.
Три роки тому бабусі не стало й дідусь залишився сам. Щоб хоч якось підтримувати його та не давати засумувати я почала приїздити до нього кожних вихідних. Допомагала чим могла: купувала ліки, варила обід, робила генеральне прибирання й просто приділяла увагу старенькому.
Крім мене до нього приїжджали й інші онуки, але надовго не залишалися. Я думаю, що й приїздили вони не з власного бажання. Батьки змушували. Минув час і дідусь занедужав. На жаль, у той час я була на навчанні та здавала зимову сесію, тому приїхати до нього не могла. Діда доглядав мій дядько Степан. Не довго він зміг прожити. Через декілька днів покинув наш світ. Я досі жалкую, що так і не змогла бути з ним в останні хвилини.
Після поховання усю рідню зібрали у нотаріуса й він оголосив останню волю покійного. Виявляється свій дім він залишив мені. Я не очікувала такого подарунку й щиро розплакалася, адже розуміла, що в тому домі більше ніколи не почую голосу дідуся та не скуштую бабусиних пирогів.
Тепер кожного літа я запрошую рідних до себе на гостину, як це робили дідусь та бабусі. Правда без них не так весело й добре.
