Кожного дня я допомагаю дружині зранку і веду дітей у школу та дитячий садочок. Ми колись так домовились, бо у нас троє дітей, а найменшому шість місяців. Олена з маленьким сином залишається вдома, а я з старшого хлопчика веду в школу, він у мене дорослий, уже в другий клас ходить. А середній донечці – три роки і її я веду у дитячий садок.
Сьогодні вранці після того, як старшого сина я завів у школу, я вирішив піти з дочкою до дитячого садочка скороченою дорогою. Дорога була дуже вузькою і ми з Василиною повільно йшли. На дворі падав дощ і було дуже холодно, я хотів її на руки узяти, але вона вперлась, що піде сама. Їй сподобалось ходити по калюжах. За нами йшло багато людей, деякі з них просили пропустити їх у перед, а деякі йшли за нами і злились на нас, бо ми дуже повільно ходимо. Донечка ще часто зупинялась і показувала мені пташку, дерево та великі калюжі.
І ось посередині дороги дівчинка стала та почала плакати, бо згадала, що в дома вона забула свого зайчика. Вона цю іграшку кожного дня з собою у дитячий садок носить, а сьогодні ми спішили і вона залишила її у дитячій кімнаті. Я пробую її заспокоїти, але вона мене не слухає і кричить на усю вулицю. Люди просять пропустити їх і я відтягую донечку на узбіччя, вона злиться і виривається та спеціально стає посеред дороги.
Аж раптом жінка позаду нас кричить:
– Крокодил, тікайте! Там крокодил і він зараз нас з’їсть!
Моя донечка здивовано дивиться на жінку, а тоді починає бігти і я біжу за нею.
Я й сам повірив незнайомці, бо у її голосі було чути страх та розпач. Мені здалось, що з місцевого зоопарку втекли крокодили і ми по дорозі їх зустріли. Коли я трішки заспокоївся, то зрозумів, що жінка пожартувала. Ми прибігли майже до самого дитячого садочка, незнайомка також вела свою дитину у садок. Вона підійшла до мене і сказала:
– Ви бачите, як я вам допомогла. Ви б ще довго заспокоювати дитину, якби я її не налякала. Дякувати не потрібно. – усміхнулась жінка.
– Чесно кажучи я і сам налякався. – відповів я їй.
– З дітьми інакше не можна, бо їхні концерти можна довго слухати. А на роботу нам потрібно їхати, а не стояти посеред дороги під дощем.
Я думаю, що не потрібно було лякати дитину. Бо коли ми йшли додому зі дитячого садочка Василина дуже переживала, щоб крокодили її не з’їли, а в ночі погано спала. Ось так, допомога незнайомої жінки вилізла мені боком.
Ми з дружиною ще декілька місяців після цього випадку були змушені включати нічник у кімнаті дочки, вона боялась спати сама і їй снились крокодили.
Я не розумію, як так можна було перелякати дівчинку. Я б її заспокоїв і без сторонньої допомоги. Ми з дружиною ніколи своїх дітей не лякаємо, а завжди стараємось вирішити будь-яку проблему спокійною розмовою.
А як ви вважаєте, чи правильно вчинила жінка?
