Мої батьки одружилися дуже юними. Вони нічого не мали за собою, лише велике кохання.
Так сталося, що мама одразу ж мною завагітніла. І вона не знала, як їй жити далі. Роботи у них з татом не було, житла також, та й батьків.
Мої батьки обоє були сиротами і всі свої роки від народження провели у дитячому будинку.
Аборт робити мама не хотіла, та й тато був проти. Вони вирішили, що якщо Бог мене вже створив, то вони повинні мене народити, а далі буде видно.
Перший рік після мого народження моїм батькам довелося дуже складно. Вони практично нічого не їли і працювали до пізньої ночі.
А далі більше так не змогли.
Батьки зі сльозами на очах віднесли мене до дитячого будинку. Не знаю як, але це виглядало так, що мене ніхто не міг собі забрати, але я таки росла в дитячому будинку.
Батьки перший час приходили до мене щотижня. А коли я підросла і почала їх називати: Мама і тато, перестали приходити.
Лише зараз я розумію, якої радості і болю їм завдавали ці мої два слова.
Далі батьки поїхали до іншої країни і більше десяти років я нічого від них і не чула.
А потім прийшла мама і сказала, що вони повернулися. І що тепер я буду жити з ними.
Біля воріт нас чекав тато на новеньких Жигулях і ми вже мали власне житло.
Пам’ятаю, що тоді я була найщасливіша. По мене повернулися мої батьки. Рідні батьки.
Перший час я трішки на них ображалася, а потім пробачила. Батьки більше дітей не мали.
Все, що вони робили – лише для мене. Вони важко працювали, щоб забрати мене у власне житло і дати мені свою любов.
Потім не стало мами. Ми залишилися з татом удвох. А ще за кілька років я вийшла заміж і народила дітей.
У моїх дітей був найкращий у світі дід. Як він їх любив. Всі ігри і прогулянки завжди були з дідусем.
І після кожного такого повернення додому, мій тато просив у мене вибачення за те, що я не мала такого безтурботного та сповненого барвами веселки дитинства.
Я лише кивала головою і міцно обнімала тата.
Це лише зараз я розумію, що коли тато помирав і ледь чутно сказав:
– Доню, пробач…
Батько мав на увазі, що він ніяк собі не може пробачити те, що вони з мамою не бачили моїх перших кроків, перших слів, походу до школи і багато чого іншого.
Тато тримав всі ці роки цей важкий тягар в собі. Але в той же час він прекрасно розумів, що якби вони тоді так не вчинили – ми б усі троє не вижили.
