Виховую з чоловіком двох дочок. Одну на днях видала заміж. Друга на рік молодша. Хлопця вже має, але заміж не спішить.
Буквально на днях чоловік зронив фразу, яка не дає мені спокою: «От видамо заміж ще Марію і можемо розходитися – обов’язок свій виконали».
Мене він дуже сильно збентежив цими словами. Хіба так можна? Мені всього сорок років. Я з любов’ю ставлюся до свого чоловіка. А він ось так легковажно кинув он таку фразу. І відчуваю, що чоловік справді готовий зробити такий крок.
Я не зможу сама. І чоловіка не зможу прив’язати, коли в нього є такі наміри.
Збайдужів зовсім до мене за двадцять років спільного життя. А я вкладала душу в нашу сім’ю, в стосунки. І ніколи не думала, що фінал може бути таким. Не думала, що для чоловіка я так мало важу. В нього є хобі – риболовля. Саме на неї і своїх колег чоловік готовий проміняти мене.
А раптом якась болячка, то хто ж його тоді лікуватиме, чаєм поїтиме? Він вочевидь про це не думав.
Саме ці думки мене заспокоїли. Поки дочка не спішить виходити заміж. А за цей час чоловік може одумається. Якщо ні, то хай не розраховує на мою допомогу в разі чогось. Хай його тоді виходжують колеги. Так і сказала йому в час однієї різкої розмови на цю тему. Він змовчав. Очевидно сам задумався, що в житті по-всякому буває. І завжди добре, коли хтось є поряд і може подати горнятко чаю.