Маленька Орися уже навчається у другому класі. Сьогодні повернулась зі школи вся така весела, в чудовому настрої. Спочатку вчила домашні завдання, потім щось собі малювала. Мама кликала її на кухню, аби у чомусь допомогти, та вона чомусь навіть не відгукувалась. За декілька хвилин вирішила піти та перевірити, у чому там справа, чому її ігнорують.
– Орисю, я ж кличу тебе вже декілька хвилин, чому ти не ідеш допомагати?
– Тому що не хочу, і це моє право.
– Що ти таке говориш, люба?
– А от кажу те, що знаю. Дядечко поліцейський сьогодні все нам розповів.
– Що саме він розповів?
– А те, що кожна людина має свої права. І я, як дитина, теж їх маю. Маю право на свій власний простір.
– Це ще як так?
– Ну, мамо, нічого ти не розумієш. Кухня – це твій простір. А я не хочу туди іти, бо це порушить мій простір.
– Послухай, а в школі ти себе як поводиш?
– А в школі наша вчителька також не враховує те, що ми особистості. Коли запізнимося чи поговоримо на уроці, то вона відразу свариться. А яке вона має право наш простір порушувати? Якщо тільки поскаржитися на неї директору. От тоді їй перепаде.
– А ви всім класом не порушуєте простір своєї вчительки?
– Ні, ти що?! Мамо, ми сидимо і її не чіпаємо. Це вона змушує нас слухати, писати, вчитися. І знаєш, що я ще мушу тобі сказати? Ти мені грошей винна.
– І за що ж це?
– Я скільки разів тобі допомагала, а за це платити треба. Ти жодного разу мені не заплатила.
– Ну, в такому разі і я тобі напишу свою працю.
– Давай!
Обоє дівчат сіли за стіл, взяли листочки та олівці і почали писати. Орися швидко написала все, що пригадалося, а от мамі довелося потрудитися. Тоді вони обмінялись своїми листами.
На аркуші Орисі писало: сходила в магазин – 10 грн., допомогла нарізувати салат – 7 грн., помила тарілку – 15 грн. А у мами такий список: народила, виростила, любила, леліяла, плекала, лікувала, ночами не спала, і за все це 0 грн.
Коли вони прочитали написане, то дівчинка кинулась до матусі, міцно її обійняла та прошепотіла:
– Я тебе дуже люблю, матусю.
– І я тебе міцно, люба.
