Ми з Любою — подруги дитинства, а тепер ще й свахи. Наші діти виросли разом, а одного дня прийшли до нас і сказали: “Ми кохаємо одне одного, тому готуйтеся до весілля”. Ну, що сказати, не знаю, як Люба, а я була рада. Роман — хороший, розумний, вихований хлопець.
Чому я не впевнена, як Люба до цього поставилася? А тому, що вона завжди недолюблювала мою Оксану. Ще з дитинства моя донька дуже здібна й талановита дитина, гарно вчилася в школі, своїми силами й знаннями вступила в університет на бюджет, а до всього ще й красуня. Те саме можу сказати й про свого зятя Василя. Симпатія між ними була змалечку. І весь час вони були разом. Тому моє материнське серце знало, що рано чи пізно наші діти почнуть зустрічатися.
Я ніколи не скупилася на похвалу свого зятя, але Люба завжди натякала, що моя донька — не рівня її сину, мовляв, в неї стільки достойних претенденток, і багатших, і розумніших, і гарніших.
Про свої стосунки вони оголосили після закінчення школи. Люба вдала, що дуже рада почути таку звістку. Але що в неї творилося в голові й на серці — один Бог знає. З весіллям ми все ж вирішили не спішити, дочекалися, поки діти закінчать університет. А потім зіграли невелике весілля, таке, як діти собі задумали. Мені навіть здалося, що Люба почала краще відноситися до моєї Оксани.
Діти почали жити окремо. Звісно, виникали різні побутові конфлікти, бо життя разом — це завжди тяжко, треба звикати до іншої людини, до її звичок. Вони сварилися, потім мирилися. Але з часом їхні сварки ставали серйозніші й донька почала приїздити до мене, щоб переночувати. Жалілася, що Василь ніде не працює, а вона змушена й на роботу ходити, й вдома все робити, бо він за собою ні поприбирати не може, ні приготувати щось. А ще, свекруха постійно видзвонює до сина й просить приїхати щось там допомогти, тоді Василь їде й залишає Оксану саму на кілька днів, а вертається зовсім іншою людиною. “Мама Люба йому мізки промиває і він, коли приїздить, починає сварки, мовляв, я господиня нікудишня, якщо чоловіка змушую свою роботу виконувати”, — говорила моя донька.
А одного дня до мене Люба завітала й почала розмову з того, що наші діти не можуть жити разом, що вона давно знала, що вони не пара одне одному, що моя донька змушує її синочка працювати, а сама навіть їсти зварити не може. Я спокійно вислухала свою подругу, але теж сказала те, що думаю.
Як на мене, винуваті вони обоє, бо з самого початку неправильно обов’язки розділили. Якщо моя донька “має” їсти готувати й робити все по дому, то Василь “має” фінансово сім’ю забезпечувати. А в цьому випадку все лягло на плечі моєї доньки. Взагалі, я порадила подрузі менше вмішуватися в їхнє життя, бо вони в тому віці, коли вже самі можуть вирішувати й ледь не кожна молода сім’я проходить через це. Люба пішла від мене незадоволеною.
Того ж дня я поїхала до дітей й поговорила з Василем. Сказала, якщо він любить мою доньку, й хоче бути з нею, хай не дозволяє вмішуватися у його сім’ю навіть батькам. В подружжі тільки двоє людей. Треба мати свою голову на плечах і вчитися допомагати одне в одному. Те саме я сказала своїй доньці. А якщо не можуть цього зробити, хай подають на розлучення й не мучать одне одного.
Діти послухали мене. Василь нарешті почав працювати й вони розділили обов’язки по дому. Очевидно, між ними та Любою була якась розмова. Мої слова і ця розмова подіяли, а це — головне.
