Мамо, а віддай-но мені свою пенсійну картку? Ох, синочку, що я ж впустила в цьому житті.

Правильно в народі кажуть, що малі діти — то малий клопіт, а великі — великий. Я маю двох вже дорослих дітей. У молодшої доньки Марини життя склалося чудово. Вдало вийшла заміж, має гарну родину, забезпеченого чоловіка, улюблену справу. А нещодавно вони переїхали до іншої країні.

А ось старший син Павло вже досить довгий час не може знайти себе в житті. Намагається, вкладає багато сил і терпіння, але нічого доброго з того не виходить. Іноді, коли зовсім зневіряється, заглядає в чарку, ніби це розв’яже його проблеми. А буває, запрошує приятелів, пригощає їх. І все це моїм коштом. Часто каже, що дуже нещасний і давно готовий до дітей та родини. Звісно, моє материнське серце щоразу крається, але я не знаю, як його розрадити.

Пам’ятаю, ще після закінчення школи син не хотів вступати до університету, прагнув пожити, так би мовити, вільним життям. На мою пропозицію про закінчення престижних IT-курсів отримала відмову. Через два роки все ж таки вступив до ВНЗ, який ледве закінчив у статусі бакалавра. До того ж зустрів там своє перше кохання. З Оксаною вони тривалий час жили разом, обоє були студентами, грошей постійно не вистачало.

Її мати нерідко обурювалася лінню Павла. І, маючи величезний вплив на свою доньку, зробила все для того, що вони розійшлися. Син дуже переживав цей розрив, впав в затяжну депресію, про роботу тоді мова взагалі не йшла. Щоб якось повернути його до життя, я почала віддавати йому половину своєї зарплатні.

Минуло кілька років, і я вийшла на пенсію. І одного разу Павло попрохав позичити йому пенсійну картку. Обіцяв, що поверне все через місяць, тільки-но влаштується на роботу, якy йому раптово запропонував друг дитинства. Але після тижня випробувального терміну він несподівано відмовився, бо йому, бач, не дуже подобалося зверхнє ставлення директора. Сказав, що нижче його чоловічої та людської гідності. А я відповіла: «Гроші не пахнуть».

Пенсійну картку він привласнив собі, і навіть не думає ні про які борги. Його мотивація — молодість і велика кількість потреб. Та ще й погрожує, що припинить спілкування зі мною, якщо буду випрошувати свою картку.

Добре, що донька допомагає фінансово кожного місяця. Я трохи підробляю, складаю бухгалтерські звіти на замовлення. Ось така у мене пенсія. Павло продовжує мріяти про зміни у своєму житті, але нічого для цього не робить.

Я не кажу доньці, що Павло відібрав мою пенсійну картку, щоб не сварити брати з сестрою і не спричиняти розбрату в родині. Не хочу сварок між дітьми, бо обох люблю однаково. Часто думаю про те, що якби був живий чоловік, усе склалося б зовсім по-іншому.

Господи, де ж я припустилася помилки? Як в нашій родині могла вирости така егоїстична дитина. Як мені вийти з цієї ситуації? Як допомогти синові?

Оцените статью
Мамо, а віддай-но мені свою пенсійну картку? Ох, синочку, що я ж впустила в цьому житті.