Марія знала, що її батько не буде довго сумувати за мамою. Вже через рік, він почав бігати на побачення. То нормально в тридцять років. Добре в сорок. Прийнятно в п’ятдесят. Не зрозуміло в шістдесят і дуже дивно в сімдесят.
Як тільки мами не стало, Марія забрала батька до себе. Петро тихенько дивився телевізор чи розгадував кросворди. Його взагалі не було чути. Ніхто не здогадувався, що Петро Степанович, в сімдесят три роки, бігав на побачення.
В один чудовий день, приходить Іван, чоловік Марії, додому, а там якась чужа стара. Чоловік привітався. Старенька також.
- Ви наша сусідка? – Поцікавився Іван. – Чи подруга Петра?
- Ні. Я його жінка. – Відповіла гостя. – Мене звати Ярина Валеріївна, але можна просто Яра. Давай не будемо чіплятися за ці формальності. Ми вже сім’я!
Жінка посміхалася широко-широко. Вона дивилася на Івана надзвичайно теплис поглядом. От тільки Іван ледь стояв на ногах. Добре, що Петро знайшов собі пару. Старість карще зустрічати вдвох. Є одне «але».
- Тобто батько хоче забрати її до нас? – Шипіла Марія.
Подружжя заховалося у ванній. Вони тихенько перемовлялися. Боялися, що Петро їх почує.
- Включи воду, ніби ми тут щось робимо. – Наказав Іван.
Зашуміла вода.
- А він розуміє, що нас тут і так забагато?
- Люба, він взагалі забув, що має свою квартиру.
- То ми ж самі його забрали!
- Бо він плакав, що йому самотньо! А зараз він має з ким бути. І квартира порожня. То може ми його… – Іван кивнув головою в сторону вхідних дверей.
- Ага, звісно. І що я буду за дочка? Спочатку забрала, а потім назад погнала?
- І то правда…
Іван подумав якусь хвилинку.
- Давай почекаємо. Може не все так погано.
Марія кивнула. Дійсно. Може все буде добре. Так, в двокімнатній квартирі проживати п’ятьом людям буде важко. Хіба що, вони знайдуть спільну мову, тоді все буде добре.
Але було погано.
Яра змінювала геть усе. Вона переставляла посуд на свій лад. Прала по своєму. Та якось так дивно прала, що пральна машина зламалася. Праску Марині шукала три дні, а знайшла на четвертий на шафі. Яра туди її заховала.
- Ви рідко нею користуєтеся. От я і звільнила у шафі місце для важливіших речей. – Пояснювала Яра.
- Для яких? – Через зуби, процідила Марія.
- Рушників.
- Яких?
- Вишитих! Ручна робота! Цінни їм немає! – Активно вихвалялася Яра. – Ти запитай у своїх подруг, може їм треба. Віддам один за п’ять тисяч гривень!
Про кухню Марія взагалі старалася не думати. Яра викинула усі спеції, які їй не сподобалися і залишила ті, які їла лише вона та Петро. Готувала стара таку жирну їжу, що чисті тарілки падали з рук Марії.
- Нехай вона менше олії в той борщ наливає чи посуд краще миє. – Сопіла собі під носа Марія. – Це не можливо терпіти. Я вже втретє за місять нові тарілки купую.
- І не кажи. – Погодився Іван. – А я вранці прокидаюся о п’ятіц ранку, бо Яра гучно гримить ложкою, коли цукор в чаї мішає.
- Добре, що мені байдуже на шум. – Марія зробила паузу. – А от на жирний посуд не байдуже!
- Кицю, то може ми таки відправимо твого батька та Яру на його квартиру?
- Ага, а потім будемо слухати до самої його сперті, які ми погані діти. Краще вже… Та нехай йому грець!
Чергова тарілка випала з рук Марії. Знову жирна, наче її змастили олією.
- Дві господарки на кухні – горе в сім’ї. – Резюмував Іван.
Марія мовчки збирала шматочки розбитої тарілки. Нехай би ч0pтu побрали ту Яру! Влаштував їй батько випробування на сторості років! Низький уклін йому!
