Я нещодавно вийшла заміж і разом з чоловіком переїхали до його батьків у село. Будинок у них не великий і коли ми з чоловіком стали там жити, то одразу стало відчутно, що довго ми так не протягнемо. Ми почали підшукувати варіанти, щоб швидше з’їхати. Думали навіть почати будувати свій власний дім, але на це потрібні великі гроші.
На допомогу нам прийшла моя хороша подруга Марина. Вона сама з сім’єю все життя живе в місті, але її бабуся залишила їй у спадок хату в селі. Бабуся давно померла, а хата пустує. Ось вона й запропонувала нам туди переїхати. Грошей з нас сказала, що не візьме, лише попросила оплачувати комунальні послуги. Їй головне, щоб хтось там жив, бо жаль буде, якщо розкрадуть.
Коли я запитала, чи не вигідніше буде продати хату, вона відповіла, що не втрачає надії ще колись повернутися туди. Та й діти у неї є, може колись надумають в селі жити. Ми домовилися, що поживемо там 3 роки, а за цей час будемо збирати кошти на будівництво свого власного будинку.
Переїхавши туди, зрозуміли, що хата у геть кепському стані. Стіни чорні, меблі страшні й порепані, шибок у вікнах немає, добре, хоч ванна кімната була. Нарікати було ні на кого, до нас тут жила старенька бабуся, якій було не до ремонтів і порядків. Тому, ми взялися все це розгрібати, прибирати й ремонтувати.
Я попросила у Марини дозволу зробити косметичний ремонт. Марина без вагань погодилася і сказала, що можемо робити все, що забажаємо. Це вже тепер я розумію, що потрібно було якийсь договір укласти хоча б. Але тоді навіть часу не було про таке думати. А дарма.
Ми зробили з цієї хати ляльку. Чоловік поремонтував вікна, я побілила стіни, купили деякі меблі. Потім я взялася за подвір’я та город. Уже за два місяці ця ділянка була повністю придатна до життя. Але, звісно, й грошей ми трохи вклали, щоб відновити все і створити хоч якийсь комфорт. Одного разу мій Іван запропонував викупити будинок і продовжити його модернізовувати. Це набагато легше, аніж починати будівництво з нуля. Але нашим планам не судилось збутися.
У цьому будинку ми перезимували і я вже готувалася до того, щоб попросити Марину продати нам будинок. Ми б усе нотаріально засвідчили, гроші б віддавали частинами. Я сподівалася, що вона погодиться, бо подруга все-таки.
Але одного дня приїхала Марина і сказала, що жити їй більше немає де, тому ми повинні звільнити дім. Без попередження. В одну мить ми залишилися без даху над головою. Причин Марина не пояснювала. Я підозрюю, що її чоловік з дому вигнав. Але ж і нас вона має зрозуміти. Ми домовилися на 3 роки, а пройшов лишень рік.
Ми вклали стільки сил у цей будинок і куди нам тепер? Тільки один вихід — назад до батьків Івана. Щоправда, не думаю, що вони будуть дуже раді нас бачити.
На Марину я трохи ображена, але все ж, це її дім. Хто ж знав, що так все складеться у її сім’ї. Єдине, в чому впевнена, це те, що краще у таких ситуаціях мати справу з чужими людьми. Бо від друзів такої прикрості не очікуєш і потім буває дуже боляче й дружба закінчується.
