“Марино, чи ти не збожевoліла? Кому ти пoтрібна будеш у своєму віці! І не думай навіть про розлучення!” – кр _ичала мама в телефон. А я вже збирала речі.

Чомусь моє життя з самого народження не було дитячим. Мені було чотири роки, а я вже була відповідальною, тому що мала приглядати за молодшою сестричкою. А ще через декілька років з’явилися два братики та сестра Аня. Я стала нянькою, а не дитиною. Тому часто шкодувала, що була старшою у цій родині. На мене батьки покладали усі обов’язки, поки вони були зайняті. Я й досі вважаю, що у мене таким чином забрали дитинство, бо я не мала змоги гратися, як бажала. Мені треба було розважати молодших дітей.

Коли я закінчила школу, вступила до кулінарного училища. Тільки тоді змогла жити самостійним і дорослим життям. Я рано почала жити з чоловіком, який був на 15 років старшим від мене. Батьків тоді не слухала. Мені здавалося, що з Миколою я, як за кам’яною стіною. ВІн наче замінив мені маму і тата, бо я була дитиною для нього. 

Однак скоро Миколі набридло таке життя. Він був звичайним бабієм:, а через декілька років знайшов собі молоду коханку й пішов до неї. Мені важко було після тієї зради. Але добре, що у мене хоч дітей не було з ним.

Потім я познайомилася з Павлом. Він був моїм однолітком. Здавалося, ми покохали один одного. Я швидко завагітніла і мій коханий запропонував мені одружитися. Звісно, я погодилася. Яке для мене то щастя було! Нарешті – у мене була своя родина!

У шлюбі з Павлом ми прожили майже вісім років. Він ходив на роботу та заробляв гроші. Я ж виховувала на той час двійко наших діточок – сина Івана та доньку Лізу. У нас все добре було, здавалося, на перший погляд. Однак я так багато приділяла часу діткам та хатнім справам, що перестала доглядати за собою. Напевно, через це Павло почав зраджувати.

Коли я дізналася про коханку, відразу подала на розлучення. Я скільки часу присвячувала Павлу й дітям, що не заслуговувала знову на зраду. Пробачити це я не можу. Крім того, чоловік останнім часом наговорив мені безліч образливих слів. Я була для нього лиш прислугою, яка доглядала дітей, готувала та підносила їсти, прибирала та прала.

– Марино, ти збожеволіла? Кому ти потрібна? І не думай подавати на розлучення! – кричала мені моя мама.

А я спокійно пакувала валізи. Мама мене ніколи не розуміла. Як я могла терпіти образи та зраду?

Проте тепер я щаслива, що так вчинила. Я живу новим життям. Синок ходить до школи, донька – у садочок. Я влаштувалася кухарем в кафе. Тут і познайомилася з Андрієм. Він чудовий чоловік і любить моїх дітей. Думаю, що тепер буду щаслива.

Оцените статью
“Марино, чи ти не збожевoліла? Кому ти пoтрібна будеш у своєму віці! І не думай навіть про розлучення!” – кр _ичала мама в телефон. А я вже збирала речі.