С чоловіком ми познайомились на сільській дискотеці. Я проживала в селі та працювала бібліотекарем. Батьки Павла на старість вирішили купити в нашому селі будинок. Влітку проживали в селі, садили город та тримали деяку птицю, а на зиму все закривали, птицю вирізали та їхали зимувати в місто.
В день народження села, місцеві влада вирішили влаштувати свято. Запросили місцевих музик, школярі підготували з гуморесками концертну програму та й звісно не обійшлось без смачного кулешу. Таки події в нашому селі відбуваються дуже рідко, тому всі проживаючи в ньому до вечора владнали всі свої справи по господарству та гайда на свято.
В розпал свята під впливом спиртних напоїв до мене причепився якийсь хлопчина. Спочатку ходімо потанцюємо, потім на розмову його потягнуло, а під кінець вечора відчепитись від нього вже не могла. Ходив за мною по п’ятах як хвостик. Відчув в мені споріднену душу. Я дівчина тактовна з посмішкою на вустах йому давала зрозуміти, щоб відчепився, але все було марно. Під кінець вечора я й сама вже з ним набралась. Додому ми з ним пішли під ручки та ще й з піснями.
Зранку так в око сонце світило, а голова то як гуділа, не могла з подушки її підняти. Тут же біля себе я відчуваю якийсь шурхіт. Повертаю свою хвору голову, а біля мене лежить Павло в чому мати народила та розумію що й сама ж така. Хміль не зрозуміло куди й подівся, немов током ударило.
– Павле, що ви тут робите в моєму ліжку? – голосно викрикуючи та прикриваючи свій сором говорю я.
– Те що і ви мадемуазель, лежу в ліжку та намагаюсь скласти пазли, як могло це все статися. Щось у мене не дуже добре вдається. Може ви мені щось поясните? – підіймаючи свої красні очі говорить Павло.
– Так, сеньйор, збирайте свої речи та складуйте свої пазли в іншому місці. – не стримуючись, ледь не переходячи на крик вимовляю я.
Павло мовчки забрав свої речі та й пішов. А я не могла повірити, що в мої тридцять років могло щось таке статись. Так легковажно я ще себе ніколи не поводила. Сподіваюсь, що про цей випадок ніхто не дізнається.
Після літа настала осінь. Павло так більше і не попадав мені на очі з того часу слава богу. А я так і залишилась в селі працювати бібліотекарем. От тільки щось я почала дуже сильно справнішати. Їм нібито те, що і раніше, а сама росту нібито на дріжджах. Поки бабуся сусідка не посовітувала мені з’їздити до жіночого лікаря. Я ще про себе подумала, навіщо це мені, я добре себе почуваю, але все ж таки вирушила. Після огляду лікар мені запитав.
– Матуся, я вас поздоровляю, вагітність дванадцять тижнів. Ну що? Народжуємо? – посміхається лікар.
Мені нібито відро холодної води на голову вилив. Я настільки була приголомшена новиною, що відразу подумала, що це жарт. Як могло це статись? Павло….. В голові промайнуло вмить.
– Звісно народжувати. – промимрила я та й поїхала додому.
Мені вже за тридцять, чоловіка в мене не було та чи й буде вже, діточок також, тому вирішила, звісно буду народжувати. Спочатку в голові промайнула думка – “що люди скажуть”, а потім наступна – “не їхня справа”.
Зима промайнула як один день, весь час в якийсь клопотах та в очікування народження крихітки. Та нарешті настала довгоочікувана весна. Вагітність проходила спокійно, єдине що, це моя вага я дуже сильно поважчала. Узі я принципово не робила, не хотіла нашкодити малюку. Що бог дав то й буде моїм.
Якось одного дня, коли я йшла з роботи на зустріч мені чимчикував Павло. Приїхав до батьків на вихідні допомогти по господарству. Та які в нього були великі очі, коли побачив мене.
– Олено, ти вагітна….. – перше що він сказав, а потім хвилинку подумав – мабуть, від мене?
– Павле, не хвилюйся, мені від тебе нічого не потрібно, це моє рішення і ці діти мої. – заспокоюючи мовила я.
– Олена, ні в якому разі, я батько і будемо ростити та виховувати разом. Я про дитинку все життя мрію, але все ніяк не складується. Швидко йдемо до батьків знайомитись! – на радощах потягнув мене до батьків.
Батьки коли мене побачили то втратили мову. Вони не знали що й сказати від щастя, коли син пояснив хто я і що це наша дитинка. А чому я промовчала, то вже пояснювала я. Я думала, що Павло вже давно має сім’ю та діточок, й не хотіла втручатись у його життя, а для мене це було щастя від якого я не могла відмовитись. А так виявилось, що це щастя для всієї родини.
Через місяць Павло та батьки приїхали мене забирати з пологового будинку. Та яке було щастя всім, коли я вийшла в будинку з двома конвертиками, рожевим та голубим. Такого ми навіть і мріях не передбачали. Щастя є, його тільки потрібно почекати.
