Анна з дочкою Альоною проживають удвох. До цього часу їхнє життя протікало розмірено. Анна працювала, Альона вчиться в школі. Вдома разом готують вечерю, іноді прогулюються. Та цій ідилії прийшов кінець, коли Альоні виповнилося тринадцять років. Вона почала важитися, і від цього нервуватися, що набирає вагу, що вона товста, і що їсти більше не буде.
Анна, коли помітила, що донька дійсно перестала їсти, стала кричати на неї, забороняла ходити до подруг, перевіряла домашні завдання, чого раніше не робила, але Альона вчилася добре. Постійні крики, образи. В їхній сім’ї більше не відчувається затишку і тепла. Донька робить все навпаки, що вимагає робити мама. Анна не знає, чому донька стала такою.
На роботі розповідала своїм співробітникам про проблеми, але ніякої нормальної поради їй не дали. Тільки дивилися зі співчуттям. Хто пропонував карати, хто заставляти робити й не випускати з дому, поки не доб’ється свого. Все Анна перепробувала, та результату ніякого. Начальниця, Вікторія Сергіївна запропонувала піти до психолога, інакше можна втратити дитину.
Анна прислухалася до її слів, записалася на зустріч. Доньку не змогла умовити піти разом із нею, так що пішла одна.
Довго розмовляли з психологом Євдокією Іванівною, Анна розповіла про проблеми в сім’ї, про реакцію доньки. Євдокія Іванівна запропонувала стати на місце доньки, що відчуває мама?
– Образу, – говорила Анна, – бажання робити все наперекір. А взагалі, хотіла б розуміння, щоб мене хвалили й підтримували.
А потім Анна різко замовкла. Та це ж вона про себе розповідає. Про свою юність. Про те, як батьки не розуміли її, і свої відчуття. Наразі зрозуміла, як потрібно діяти. Подякувала Євдокії Іванівні й швиденько пішла додому. Що вона за мама, що сама не здогадалася. Адже все повторяється. Колись на неї тиснули батьки, і вона так же як Альона намагалася захищатися. Наразі навіть не подумала, як доньці тяжко переживати все це. Ну нічого, від сьогодні в них все буде по іншому. Анна в цьому впевнена.
