Роки летять. У мене — двоє дорослих синів. Я завжди була переконана в тому, що для того, щоб була спокійна старість — треба добре виховувати своїх дітей. Треба дати дітям любов, турботу, тоді в старості можна отримати це навзаєм від них. Так говорили ще мої батьки. А тут, нещодавно, зламалися всі мої стереотипи.
По сусідству жила сім’я: розведена жінка та її син. Вона вела нездоровий спосіб життя, часто надовго залишала дитину на свою хвору матір й кудись зникала на кілька днів. Бабуся, як могла, доглядала внучка. Але сил в неї було мало, тому хлопчик, бувши зовсім маленьким, навчився сам зі всім справлятися й доглядати за собою і бабусею.
Дитина росла дуже доброю, турботливою, серйозною та відповідальною. Ми, сусіди, чим могли допомагали старенькій, але, ще частіше дивувалися, як вдається їй так правильно мотивувати хлопця до навчання. Одного разу ми дізналися, що мати його й зовсім десь повіялася. Вона знайшла собі якогось співмешканця і переїхала жити до нього, наплювавши на свого сина й стару матір. Ніхто дуже не здивувався, бо до цього все йшло. Іванові, її синові, тоді було 9 років.
З того часу він став опорою для бабусі та головою сім’ї. Все допомагав по господарству і в школі непогано вчився. Як і коли йому вдавалося ті домашні завдання виконувати, коли ще й з друзями погуляти хочеться. Важко було спостерігати, як та дитина йде й мучиться по життю. Але, Бог добрий. Іван виріс, на радість своїй бабусі. Проте, через якийсь час і її не стало. На цей раз він залишився зовсім один.
Коли Іванові виповнилося 19 років, звідкись з’явилася його мати. Стала жити з сином, часто бачили, як її колишні друзі навідуються до хати. Іван з раннього віку працював, добре заробляв, а ще, вчився в коледжі. Кажуть сусіди, що матір тому й повернулася, бо відчула, що може чимось поживитися біля сина.
Всі родичі й знайомі обурилися тим, що вона мала совість явитися до сина, адже вона могла своєю поганою поведінкою вплинути, на ще зовсім юного Івана. Бо всі розуміли, що ніякого доброго прикладу вона хлопцеві не покаже.
Але вже ніхто нічого не зможе вдіяти, бо Іван щасливий від того, що мама поряд. Він із захопленням розповідає своїм друзям, яка його мама добра, ласкава, як його любить, який він радий, що може чимось їй допомогти.
Я собі інколи думаю, невже у нього в душі немає образи, зла на цю жінку? Невже не хочеться відімстити за те, що так покинула його, за те тяжке життя, яке він мав або хоча б за бабусю, яка безпросвітно працювала до останніх своїх днів, щоби підняти на ноги його, Івана?
Напевно, в того хлопця золоте серце. Не знаю, невже так може бути?
