З Віталієм у стосунках ми вже понад два роки. Я вже почала задумуватись про шлюб і весілля, але коханий поки пропозицію руки та серця мені робити не поспішає. Якось ми навіть говорили про це поверхнево і хлопець сказав мені, що серйозно ставиться до наших стосунків, тому я і не сумнівалась, що рано чи пізно ми таки поберемось.
Та були ще речі, які мене дуже дивували. Наприклад те, що Віталік ніколи не знайомив мене із своїми друзями, не брав на гулянки із ними. Навіть коли вони ходили великою компанією на пікнік чи в кафе.
Я в свою чергу його представила всім подругам. Ми разом катались до озера, в клуби і кіно. Тому його позиція ставала мені дедалі не зрозумілішою. Або він соромиться мене показати, або не хоче, щоб друзі бачили, який він ніжний біля мене, або і просто дурить мені голову і не вважає наші стосунки перспективними.
Тоді зайшла мова про знайомство з батьками. Все-таки зустрічаємось давно і потрібно якось уже вливатись у родини один одного. Віталік завжди наполягав, щоб ми поїхали на вечерю до моєї сім’ї, і я таки повезла його, познайомила із рідними. Та сам він мене нікуди везти не збирається. Коли я намагалась вияснити причину, то казав, що батьки у нього занадто строгі і з ними буде важко сидіти за одним столом і шукати спільну мову.
Тепер мені здається, що людину я зовсім не знаю. Де його друзі? Де його сім’я? Я нічого не знаю про життя хлопця, про його оточення. Виходить, що він – це лише той чоловік, образ якого він мені вклав у голову.
Якось я обирала парфуми подрузі на День народження у торговому центрі і побачила, як в маленьке кафе заходить Віталій із хлопцями, я помахала радісно їм ручкою, але мій хлопець вдав, що мене не бачить і взагалі не знає.
Тоді мене це обурило і я прийшла до цього самого кафе та зайняла сусідній столик. Знову ж таки мого погляду коханий всіляко уникав. І вийшло так, що я не витримала та підійшла до столика:
– А ти не хочеш познайомити мене із хлопцями?
– Звичайно, знайомтесь, моя приятелька – Аліна!
