Сталось це зі мною вже досить давно, проте осад досі в душі є. Була я тоді на п’ятому місяці вагітності. Повертались додому від батьків, вирішили не брати авто, а поїхати на метро. Батько попередив чоловіка, що в нього є чудова домашня наливочка. Ось ми сіли в метро, вагон майже пустий. А їхати з однієї кінцевий в іншу. Тут, де не взявся, заходить чоловічок. Ну, вже навіть дід, і в приказному дусі кричить мені:
– ану вставай! Ти чого тут розсілась? Це місця для пенсіонерів, вагітних та інвалідів!
А я була у вільній сукні, та й живіт ще не геть великий був. Сам тон мене обурив до глибини душі. Місць було повно. На вагон метро душ з двадцять максимум. Ми з чоловіком ще присіли скраєчку, щоб не заважати нікому.
-Я не зрозуміла, ви це кому?
-Тобі, невихована обірванка! Ти що, не бачиш, що я старий вже, уступи місце! Чи в школі не вчили?!
Тут вже не витримав мій чоловік, та вступив до розмови. Він в мене вихований та добрий, проте таку наглість неприховану на дух не переносить. Він швиденько заткнув пельку тому оболтусу. Як виявилось, то був геть не дід, а чоловік років п’ятдесяти, але в край занедбаному стані. Той огризався до тої лінії, що вже й під хвіст отримав. Чоловік викинув його з вагона на найближчій зупинці. Передав до поліції, а ті вже нехай розбираються, що далі з ним робити.
Ситуація не сама приємна. Нерви в мене через вагітність й так не найміцніші, за найменшої можливості заливаюсь сльозами. А тут ще й таке… Правду кажуть, що вік розуму людям не приносить, а тільки забирає.
