Мені 34 роки. Маю чоловіка з яким живу вже близько двох років. З нами живе його син від першого шлюбу. З хлопчиком ми добре ладнаємо, я полюбила його, як рідного. Чоловік дбає про сина і значна частина нашого бюджету витрачається саме на нього. Але мене це зовсім не бентежить. Він хороший тато і я цьому рада. Денис хоче, щоб ми стали чоловіком і дружиною офіційно. А також, щоб я народила йому дитину. Та я відчуваю, що ще не готова до таких змін у житті, я замолода для цього.
Ми фінансово забезпечена сім’я. Обоє при роботі, побудували кар’єру, і можемо насолоджуватися життям.
Та коли постало питання, щоб завести спільних дітей, мене це привело в ступор.
Я вже обдумувала це питання в перспективі. Та все ж вважала, що мені ще зарано ставати матусею, хотіла пожити для себе. Та Денис дуже цього хотів і все ж вмовив мене спробувати. Але всі наші намагання не увінчалися успіхом. Я вирішила записатися на прийом до лікаря, щоб перевірити стан здоров’я і, можливо виявити причину. І справді, лікар підтвердила, що певні проблеми могли вплинути на те, що я не можу завагітніти. Я вийшла з клініки з чітким усвідомленням, що дітей я мати не хочу. Взагалі не розумію навіщо мені поринати у всі клопоти материнства, якщо я до цього не готова і все моє єство протестує проти цього. Можливо, організм сам підказує правильне рішення.
Сама думка, що мені доведеться перетворитися на домогосподарку і мінімум рік просидіти у декреті, а потім і надалі підлаштовувати своє життя під дитину, мене кидала у жар. Я не можу сказати, що не люблю дітей. У мене є племінники, я вмію знайти підхід до малечі. Та ставати матусею не маю ніякого бажання. Як уявлю, що тепер буду прив’язана до домівки, погіршиться фінансовий стан, затягне побут, аж моторошно. Буденність у поєднанні із недоспаними ночами не найпривабливіша перспектива. Постійно гуляти з дитиною. Так, я рішуче упевнилась, що не хочу такого для себе. Не розумію, навіщо мені взагалі народжувати, ні нині, ні в майбутньому.
А ще хто знає, як проходитиме вагітність, як це може підірвати моє власне здоров’я. А після того ще 3-4 роки доведеться забути про власні потреби й жити для маленької людинки.
Може я якась не правильна. Адже, так заведено, що кожна жінка рано чи пізно замислюється про продовження роду, а мене сама думка про це жахає. Звісно, я ні з ким не можу поділитися своїми переживаннями, бо почую стандартну відповідь, що діти – квіти життя і найбільше щастя. Але якщо не для всіх це щастя?
Спершу ти виношуєш дитину, в муках народжуєш, потім черга недоспаних ночей. На себе часу не вистачає, товстієш, домашніх клопотів лише додається. А для відпочинку тепер тобі треба викроювати час, якого завжди не вистачає, та й не факт, що ти зможеш повноцінно відпочити у таких умовах. Я не впевнена, чи з таким мисленням узагалі варто народжувати? Якщо я потім усе життя звинувачуватиму власну дитину у тому, що вона зіпсувала якість мого життя й цим сама поламаю їй долю. І долю Дениса заодно.. Поява малюка може також негативно вплинути на наші особисті стосунки з ним, бо часу на чоловіка в мене залишатиметься не багато. Обдумавши все, я бачу, що мінусів материнства набагато більше, ніж плюсів, точніше плюсів я взагалі не бачу.
