Я зі своєю дружиною познайомився випадково. Коли я навчався на останньому курсі університету, на заочному, у нас була сесія. Зрозуміло, що два три місяці у нас були пари, а потім вже самі екзамени. На цей час я переїхав до гуртожитку. Ввечері, як і всі відповідальні студенти, ми збирались в одній кімнаті та влаштовували вечірки. На одній з таких вечірніх гулянь я й познайомився з Танькою. Вона була така сором’язлива, сиділа тільки посміхалась всім. Ні з ким особливо не спілкувалась. Я вирішив познайомитись. Мене так зачарувала її посмішка.
У нас почались відносини. Все складалось дуже добре, аж поки я не дізнався, що в неї є дитина. Малюку тоді було всього рік. Вона тому на заочному й навчається. НА питання, де батько, вона відповіла, що його немає. Спершу я зрозумів це як те, що він просто пішов, не бажаючи брати на себе відповідальність. Але коли вона розплакалась, я зрозумів, що щось не так просто. Виявилось, його вже немає на цьому світі. Загинув в автокатастрофі. Мені аж соромно стало за свої погані думки за Тетяну. Звісно, ребром стало питання, зможу я прийняти чужу дитину, як свою рідну, чи ні. Все це дуже складно. Наші відносини ніби взяли перерву на місяць. Таня поставилась до цього з розумінням. Аж поки одного ранку вона мені подзвонила, та сказала, що у нас буде вже спільна дитина. Ми зустрічались понад рік, але я гадав, що цього не станеться, ми захищались. Новина мене шокувала. Діватись було нікуди. Весілля ми не відзначали, просто посиділи в ресторані з родиною. За час вагітності дружини я почав звикати, що в мене вже є один син, а скоро з’явиться ще один. Душа стала ніби важчою. Тільки не в поганому сенсі, ні. Я ніби став повноціннішим. Щасливішим. Гадав, далі буде тільки краще.
Коли народився наш спільний син, в мені ніби щось перемкнулось. Мені стало тяжко сприймати дитину Тетяни. Він мені геть не рідний. Всі позитивні емоції, які я почував до нього до народження рідного сина, просто стерлися. Малий почав мене дратувати. Навіть те, що він просто просив його обійняти викликало в мене негативні емоції. Мене це розриває на частинки. Дитина ні в чому не винна! Все це я розумію, проте що робити, не знаю. Сказати дружині не можу. Вона й так хвилюється з цього приводу. Мої батьки не надто привітно її прийняли в нашу родину. А тут ще і я. Всіма силами намагаюсь себе перебороти, дати малюку любов та підтримку, яку його рідний батько просто не зміг дати. Це тяжко. Думки про малого лягли валуном на мою спину, з кожним днем у мене все менше сили, щоб його тягнути. Мені необхідна допомога.
