Мій чоловік відійшов у засвіти понад сім років тому. Звичайно, мені було дуже сумно і важко впоратись із такою втратою. Перші декілька років було легше, оскільки трішки відволікалась на роботу, а от потім вийшла на пенсію і стало настільки одиноко у порожній квартирі, що і словами не описати.
Якось я вирішила, що так далі жити не можна, тому почала шукати пригоди на свою голову. Ну а чого жінка на пенсії не може захотіти піти на побачення? Тоді я зареєструвалась на сайті знайомств та заповнила анкету. І не встигла зберегти зміни, як почали приходити сповіщення про пропозиції знайомств.
З усіх тих «кавалерів» я відгукнулась тільки на дві та домовилась про зустріч. Все-таки листуватись у нашому віці – не дуже зручний варіант. Світлини чоловіка були правдоподібними та і діалог виходив доволі приємним.
Тому можете уявити, яким був мій подив, коли прийшов до мене якийсь дуже дивний мужчина із сильним перегаром, запахом тютюну та в спортивному костюмі. В руках він тримав якісь обірвані квіти із квітника парку.
Я вирішила дати другий шанс та почала спілкуватись із ним. Та і тут до успіху ми не прийшли. Володимир запросив мене до пивного бару та розповідав про якісь проблеми із поліцією в минулому. Тоді я зрозуміла, що продовжувати далі просто нема сенсу. Я пішла мовчки додому, а чоловіка заблокувала і на сайті, і в телефонній книзі.
Не минуло й тижня, як довелось готуватись до побачення із наступним кандидатом на моє серце. Ми пішли до маленького кафе, зробили замовлення, сиділи та чекали на нього понад 40 хвилин. І в період очікування Вадим вирішив відійти до вбиральні. Свій телефон він залишив. Скоро його екран засвітився і я побачила, що телефонує «Світлана, кохана №4».
Я відразу встала та пішла геть. Уже на виході мене спіймав обранець та запитав, у чому річ. Я пояснила, що побачила той дзвінок і не хочу в черзі стояти довго. Та й пішла собі.
От і як, скажіть, можна нині знайти нормального та освіченого чоловіка, якщо кругом, як не ловеласи, то хулігани?
