У нашому університеті оголосили набір студентів на водійські курси. Я також записалася, оскільки вже давно мріяла самостійно керувати авто, а тут трапилася така нагода. А щоб швидше все запам’ятати, то попросила тата мене навчити.
В той час в нас у гостях якраз були дідусь та бабуся, татові батьки. Ми обрали гарний день й разом з дідусем (який теж викликався у помічника у якості другого штурмана) виїхали на стару дорогу, де майже не їздили автомобілі.
В думках в мене все виглядало набагато краще. Але після першої ж моєї помилки батько почав нервувати та крикнув на мене. Я спробувала зібратися, але через нерви знову допустила помилку. Тоді тато вже не стримувався. «Скільки разів тобі можна пояснювати, невже так важко запам’ятати. Ти ж навчаєшся в університеті, чого вас там тільки вчать». Мені стало так соромно й захотілося нестримно плакати. Я відстебнула ремінь безпеки й вибігла з автомобіля, щоб дідусь не бачив моїх сліз..
Але з машини знову почулися крики. Цього разу це був дідусь. Я не все змогла почути, але головну його думку вловила добре. «Якщо ти ще раз будеш так кричати на дитину, то ти в мене отримаєш. Згадай, як ти вчився їздити. Гадаєш мені не хотілося на тебе крикнути. Та вона зараз в десять разів краще справилася ніж ти на першому своєму занятті. А якби я тоді на тебе кричав. Ти б більше ніколи в житті не сів за кермо, та ще й мене б зненавидів. А ну швидко йди вибачатися перед дочкою, а то не подивлюся на те що ти вже сам батько й так відходжу тебе ременем. А ти знаєш, що він в мене той самий».
Тато й справді вийшов та попросив пробачення. Він мене обійняв. А дідусь сидів та посміхався.
