Була в моєму житті одна така річ, яку я стала помічати ще коли була дитиною.
Мені здалося, що діти більше люблять батьків, які взагалі не приділяють їм увагу і всіляко ігнорують. А от якщо ставишся до них з любов’ю, плекаєш та лелієш, то таких навпаки ненавидять і потім все одно у чомусь звинувачують.
Тепер я сама маю двох діток і лише переконуюсь у правильності свого судження.
Коли я вперше дізналася, що вагітна, то була дуже щасливою. Мені вже тоді здавалось, що мої діти – центр Всесвіту і все обертається навколо них. Хоч іноді і бувало важко, але я була щасливою мамою.
Коли діти були ще зовсім маленькими, то їхній тато просто забрав речі і пішов із дому геть. З того часу я і намагалась дати їм все необхідне і навіть більше, аби вони не відчували себе обділеними. Інколи я тягнула все на своїх плечах тоді, коли вже здавалось, що сил зовсім немає.
Нашими сусідами були дуже дивні та невідповідальні люди. Дружина із чоловіком постійно були у нетверезому стані. А дитина вешталась де-небудь. Щастя, що я не могла пройти осторонь і всіляко малого підгодовувала.
Роки минали і мої діти стали вже зовсім дорослими. Кожен вступив до університету і почались проблеми із житлом. І дочка, і син постійно дорікали мені, бо я не могла «як нормальні батьки» купити їм власні квартири. Їм хотілось розкішного життя, автомобілів і пишних гулянь.
В той час як сусідський хлопчик виріс, відучився на державній формі в університеті, а згодом став успішним лікарем. Часто у нього брали інтерв’ю для газет, телебачення. Не раз чоловік рятував людей з того світу. І постійно згадував своїх батьків, дякував їм за життя, виховання, передавав привіт. Коли детальніше розпитували про його дитинство, то там такі історії фігурували, що я не могла вухам своїм повірити.
Тепер він забезпечує своїх батьків, дарує їм все, чого тільки забажають і головне, дякує за те виховання, якого вони йому навіть не давали. Хоча, може, його головною мотивацією був їхній поганий приклад.
Мені ж від своїх хоча б слова доброго дочекатися…
