Ось знаєте, я для себе засвоїла такий урок: жити з людиною під одним дахом ще не означає дуже добре знати один одного, бути найближчими та найріднішими людьми. Із своїм чоловіком у шлюбі я вже більше десяти років, та навіть і половину цих років я б не назвала повноцінними.
Я працювала на повноцінній роботі, гарно заробляла. Щоправда, нюансом було те, що доводилось декілька разів у півріччя їздити у різні відрядження. Але навіть ці поїздки компанія мені чудово оплачувала, гріх було жалітися. В цей час мій чоловік ніколи не мав чогось стабільного. Оце як їздять чоловіки на заробітки, то і він з ними.
Льоня прекрасно знав, що з відряджень я повертаюсь із поповненням у сімейному бюджеті. І на цей раз зустрів мене і з порогу почав розповідати свої «геніальні ідеї». О ні, щоб обійняти дружину, поцілувати після розлуки, то, в нього в голові зовсім інше.
Пропозиція його передбачала щось дуже вигідне, де «можна добряче заробити, вклавши всього п’ять тисяч гривень». Ні, ну ви чули? ВСЬОГО. Знайшовся мені мільйонер, в якого зайві тисячі є.
От вже що в нього не відбереш, це постійні роздуми на філософські теми. Щось типу «гроші – це клаптики паперу», «треба мислити як мільйонер». От тільки якби не мій здоровий глузд, то ми давно були б голі та босі. Замість того, щоб ось так сидіти на дивані роздумувати, міг би на якусь стабільну роботу влаштуватись, щоб повернути хоча б у сім’ю кошти, які я вже давала йому на «геніальну ідею».
На мою відмову він знову ж таки відреагував зі злістю, сказав, що у такої скупої людини гроші ніколи водитись не будуть і я руйную його мрії про сімейний бізнес.
Ну от і що мені з ним робити?
