Мій чоловік зовсім не допомагає мені.
Ми живемо в селі. Сім’я в нас маленька: я, чоловік Ігор і донечка Анастасія. У шлюбі вже майже 20 років, скоро у нас річниця.
Мій Ігор дуже хороша людина, добрий, веселий, але він зовсім не господар свого дому. Тільки на словах. В нього все в житті дуже просто. Він навіть не помічає того, скільки я докладаю сил, щоб він жив у тому комфорті, в якому живе зараз. Для нього це все звичайна річ.
Багато років тому, ще до того часу, як ми поженилися, він отримав травму в армії. І з того часу став такий лінивий, що жах. В нього постійно одна відмовка — у мене рука травмована. А те, що це було більш як 20 років тому і це був звичайний вивих, його не бентежить.
В нашій сім’ї чоловіком себе почуваю я.
Стандартна ситуація. Нам потрібно було провести воду у літню кухню. Я знайшла майстра, подзвонила, все вияснила і домовилася. А він замість того, щоб похвалити, бо ж по суті його роботу виконала, я нічого в цьому не тямлю, навпаки посварився зі мною, що я гроші тринькаю направо й наліво. А потім поїхав до батьків.
Три дні у нас працювали майстри, а я літала як бджілка поміж них — то кава, то чай, то щось порадитися, як краще буде, то щось докупити, то принести. А це, як на мене, має робити чоловік, хіба ні? Бо інакше, нащо мені тоді його, якщо я сама можу все організувати?
Я була дуже зла та ображена. Він приїхав, ніби нічого й не сталося вже після того, як все встановили. А потім, коли до нього прийшли друзі, почав водити їх до кухні показувати, що він “зробив”. Я вже сил не маю. Як хвалитися зробленим, то він перший, а як залишитися і допомогти — то він зразу кудись зникає. Ну хіба це нормально?
Нещодавно у нас насос в криниці поламався. Так він мені сказав, щоб я подзвонила і запросила майстра. Тут мої нерви вже не витримали. І я йому сказала:
— А давай ти сам подзвониш! Чому ти того зробити не можеш, я 20 років все вирішую сама, обдзвонюю якихось незнайомих мужиків і домовляюся з ними при тому, що геть нічого не тямлю ні в сантехніці, ні в ремонті. Ти господар, чи ні?
— А чого ти зразу кричати починаєш?
— Та тому, що ти звик, що це все роблю я, від тебе просто допомоги не дочекаєшся. Ти хіба знаєш як вказувати, що робити!
— Та що ти взагалі говориш? Я все в тій хаті своїми руками робив!
— Ти впевнений? Бачиш цю стінку кухонну, де ти зараз сидиш? То я її з братом збирала, поки ти лежав у сусідній кімнаті й дивився телевізор! Хіба не так? Або ходи у ванну подивишся, як я своїми руками плитку фугувала, бо майстра тоді не було, як і тебе! Признай, все, що в тій хаті є, зроблено більшою мірою мною.
— А хіба не я гроші даю?
— Так і я даю. Ми обоє заробляємо, тільки попри все, я ще й різноробом підробляю, якщо треба. Можеш ображатися на мене, але це — правда.
Після цієї розмови Ігор ходив, як посвячений, щоправда, не розмовляв зі мною. А ввечері цього ж дня знайшов майстрів, щоб відремонтувати насос.
Може я виглядаю як істеричка, але це дуже важко, коли ти стільки всього на своїй спині тягнеш, а цього навіть не цінують. Ба більше, читають моралі, що я не такий змішувач купила, чи не так щось зробила.
