Чоловік залишив мене з сином тоді, коли мені було дуже важко.
Я народила свого сина у 18 років. З Ігорем ми поженилися по любові, з благословенням наших батьків, за усіма традиціями. Здавалося, що все буде добре.
Після народження дитини у мене почалися серйозні проблеми з нирками. Через кілька місяців я відчула, що Ігор нервується з будь-яких причин і без причини, підвищує голос, не приділяє уваги синові, перестав допомагати мені справлятися з хатніми справами.
В той час я була вимушена лягти на лікування. Сина залишила у своєї мами. Мамі теж було важко, вона ще працювала, тому мусіла взяти відпустку своїм коштом. Але не це було головне. Головне, що моя проблема була дуже небезпечна. Батьки й друзі дуже хвилювалися за мене, багато хто підтримував фінансово.
Саме у цей період Ігор пішов до іншої жінки. Виявляється, вони вже давно зустрічалися. А я була настільки наївна та довірлива. Я уявити собі не могла того, що мій чоловік, який клявся мені у коханні, міг так поступити зі мною. Коли я щось зробила не так, не догледіла, щось пропустила? “Любов пройшла”, — ось що я почула від чоловіка. А може любові й не було? Але що тоді було? Як називається те, що було між нами? Це називається зрада! Але попри все, є ще наш син. Чим він завинив, щоб вирости без батька?
Поки я лікувалася, мої батьки тримали у секреті те, що чоловік пішов до коханки й те, що я вже сама. Не хотіли мене розчаровувати, щоб я не впала в депресію.
З Божою ласкою, я перемогла хворобу і повернулася додому.
Я живу з сином. Він — смисл мого життя. Я розумію, що чоловікам я вже навряд чи колись зможу повірити. Мій колишній має вже іншу сім’ю. Нехай собі живуть, я не бажаю їм зла. Але я відчуваю образу, тому не можу спілкуватися з його батьками. Батьки знали про синові походеньки та прикривали його. А нещодавно вони заявилися до внука, хотіли побачити його. Я знову відтворила в пам’яті ту ситуацію і мені стало боляче та прикро. Чому вони допустили таке? Чому дали нам повінчатися, якщо знали, що син таке витворяє? Я розумію, що їхньої провини тут мало, але забути й простити ще не можу.
Мій син не знає свого тата. Чи могла я колись передбачити, що так буде? Батько ні разу за кілька років не прийшов побачити рідного сина. Я виправдовую його тим, що його совість замучила, тому й не хоче очі мозолити. А й, якщо чесно, бачити його теж не хочу. Лише хочу забути все, як страшний сон.
Я багато чула різних випадків про те, як чоловіки покидають дітей чи жінок, а потім через 20 років просять вибачення за свої помилки. Просять, щоб їх зрозуміли та простили. А чи розуміють вони тих дітей, що ростуть без батькової ласки, без чоловічої підтримки, турботи?
Коли мій син підросте, я скажу йому правду про його тата. А він нехай вирішує, чи хоче він спілкуватися з таким татом.
А я вирішила викреслити зі свого життя чоловіка та його батьків. Вони зрадили нас з сином у найскладніші хвилини нашого життя, тоді, коли вони нам, як ніколи, були потрібні.
