Того літа, про яке піде мова, ми вперше приїхали на дачу за багато років. У нас народився син, і поки він був малим, я багато працював, щоб забезпечити сім’ю. Та й вести немовля невідомо куди теж не здавалось нам хорошою ідеєю. Але Тарасику тоді вже виповнилось п’ять років, він доволі самостійна дитина, тож прийшов час. Ми прожили там близько місяця.
Сусід у нас є – Михайло звати, ми з ним давні приятелі, тож я кличу його Мішка. Він за домом приглядає, коли нас немає, загалом просто хороший чоловік. Ми того літа багато разом часу проводили.
Місце, де розташована дача, просто неймовірне, на краю села, тож недалеко лісок, щоб грибів назбирати, а з іншого боку річка досить велика, але спокійна. І поплавати можна, і рибу половити, чим я доволі часто займався.
Мені рибалка завжди нагадує моє дитинство. Як ми з батьком ходили до місцевої річки і говорили про все на світі, поки батько вчив мене ловити рибу. Ми з сином теж зовсім скоро почнемо разом час проводити, як справжні чоловіки. Але ще поки зарано. Для рибалки потрібна витривалість і усидливість.
І от, на останні вихідні на дачі, я вирішив востаннє порибалити. Встав на світанку, дружину будити не став, тихо зібрався і пішов до річки. Рибалка вдалась на славу, додому я повертався з хорошим уловом і вже відчував смак свіжої ухи.
Зайшов додому і побачив сина у вітальні. Він сидів на дивані і грався іграшками. Я запитав:
- Синку, а мама ще не ставала?
- Спить. Я до неї Мішку привів, щоб їй не було самотньо.
- Тобто як Мішку?
- Я завжди його приводжу, коли тебе немає.
У мене серце мало в п’яти не впало. Я летів до спальні, щоб побачити усе на власні очі. А коли зайшов, то побачив сплячу дружину, а біля неї великого м’якого ведмедя, якого мій син так дбайливо називав Мішкою.
Більше я сусіда так не називаю…
