Мій син власноруч зруйнував своє життя.
З самого дитинства він дружив з сусідською дівчиною Лілею. Вона на рік молодша від нього. Ліля — сирота, все життя жила зі стареньким дідусем. Доля у неї дуже непроста. Мій Вадим жалів її, але почуттів до неї ніколи не мав, принаймні, так він мені казав. Але Ліля була у нього закохана.
Очевидно, що між ними щось було, бо, коли Вадим поїхав вчитися в інше місто, Ліля прийшла до мене і сказала мені, що вагітна. Я спочатку не повірила, але вона мені показала висновок лікаря. Сумнівів у тому, що це мій внук у мене не було. Не знаю, чомусь одразу їй повірила. І правильно зробила, бо інакше, взяла б страшний гріх на душу.
Ми з батьком одразу сказали синові, що він має одружитися. З того часу син зненавидів нас, Лілю і її сина. Кажу її сина, бо він ніколи не признавав, що це його дитина.
Вадим не погодився на одруження, сказав, що з Лілею він жити не буде і в них не може бути спільного майбутнього, бо він її не кохає. А потім, зібрав речі й зник.
Совість не дала мені покинути Лілю саму (вона похоронила дідуся незадовго до того, як дізналася, що вагітна). Ми запросили її жити до себе. Вадимові я про це сказала, на що він мені відповів, що тепер точно не повернеться.
Ліля народила чудового хлопчика, назвали Віталіком. Все було б добре, якби у дитини була сім’я. Вадим не приїхав ні на пологи, ні на виписку, не дзвонив їй, не цікавився нічим. Я з ним час від часу розмовляла, але він нічого чути не хотів про Лілю й сина.
Ліля до останнього сподівалася, що він закінчить університет, повернеться і вони будуть щасливою сім’єю. Ми з батьком також на це сподівалися. Звичайно, хотілося б іншої долі для сина, але Ліля хороша дівчина, добра, спокійна.
Коли Вадим закінчив навчання й не повернувся, Ліля сказала нам, що не зможе постійно сидіти у нас на шиї, їй треба самій брати відповідальність за себе й свою дитину. Віталік вже виріс, тому вона хоче переїхати на квартиру, яку їй дідусь залишив. Тримати її насильно ми не могли, пообіцяли, що допомагатимемо всім, чим зможемо.
Коли я сказала синові, що Ліля більше не живе з нами — він повернувся додому. Вадим дуже змінився. Став агресивним. Немає у його житті щастя й спокою. А головне, звинувачує у всьому нас. А в чому власне наша провина? В тому, що ми з батьком не відмовилися від свого внука, не дали Лілі залишитися зовсім одній з усіма проблемами, які на неї звалилися в одну мить?
Може, якби він признав, що це його син, його життя б зараз зовсім інакше склалося, може б він щасливий був? Як-не-як, дружина вдома завжди чекає на тебе, синочок біля неї грається і щось щебече своєю мовою. Є сенс кожного дня жити й повертатися додому. А зараз що? Обоє самотні й нещасні.
Скоро Віталік йде до школи, а батько його ще навіть не бачив зблизька. Може, якби побачив, то пересвідчився, що це його дитина, бо Віталік — його копія. А так, живемо на одній вулиці, майже кожного дня бачимося, а в очі цій дитині соромно глянути, бо її батько кожного дня ходить попри їхню квартиру і голову відвертає, бо бачити не хоче.
Що не так з моїм сином?
