Шість місяців назад до мене подзвонила матір та сказала мені жахливу новину: “Дідуся уже немає з нами, приїжджай додому швидше. Ми тебе чекаємо.”
Я була дуже здивована, бо він завжди був здоровим і сповненим сил, я й уявити не могла, що його більше з нами не буде.
Після розмови з матір’ю я відразу розповіла про смерть дідуся чоловікові і відпросилася з роботи. Я зняла з нашого спільного з чоловіком депозиту шість тисяч гривень, які ми тримали про всяк випадок і почала збиратися додому. Мені потрібно було знайти відповідний одяг і скласти речі.
Я подивилась у дзеркало і побачила, що дуже посивіла за ці роки, а у чорному одязі я виглядала дуже не гарно. Очі мої уже не сяють, як в молодості і дідусь також мав також сиве волосся та втомлені очі. Перед моїми очима почали спливати спогади про дідуся.
Ми з братом усе своє дитинство провели у нього вдома. Мій брат був дуже схожий на дідуся, а я на мою матір. Я відчувала, що через це літній чоловік мене менше любить, ніж Артура.
Він завжди обожнював онука і приділяв йому багато часу, а я відчувала себе самотньою і нікому непотрібною. Володимир Іванович вважав хлопці мають вчитись, а дівчата – доглядати за будинком. Тому він з моїм братом старанно вчив уроки і тому Артур мав хороші оцінки. А мені він говорив прибирати, готувати їсти і доглядати за кроликами та курми.
Дідусь віддав майже всі свої заощадження, щоб мій брат вчився на платній формі навчання в університеті і отримав хорошу освіту. Про моє навчання навіть мови не було, він вважав, що я дівчина і мені це не потрібно.
Одного дня я вирішила сама подбати про своє майбутнє і поїхала до міста шукати кращої долі. Я влаштувалась консультантом у магазин одягу і вийняла невелику квартиру. Ніхто з моїх рідних навіть не цікавився чи у мене все гаразд, їм було все одно.
Згодом на роботі я познайомилась з молодим чоловіком, який також був консультантом і ми почали зустрічатися. Ми завжди підтримували і допомагали один одному. А через чотири місяці ми офіційно одружились.
Батьки Олега подарували нам однокімнатну квартиру і ми з чоловіком почали жити у власному житті. Через деякий час я народила донечку і Олег був дуже щасливим.
Артур після того, як закінчив університет так і не зміг знайти хорошої роботи в місті, тому повернувся в село до дідуся. Літній чоловік переписав усе своє майно моєму брату, а мені нічого не заповів.
За цих декілька хвилин я зрозуміла, що не поїду прощатись з дідусем, бо він ніколи мене не любив і я завжди була зайвою. Я не хочу їхати на похорони до людини для якої я була пустим місцем.
Минуло шість місяців і я картаю себе, що тоді не поїхала попрощатись. Можливо, я зробила помилку коли піддалась негативним спогадам?