Наша сім’я завжди жила скромно. Всі працювали, жили від зарплати й до зарплати. Мали невеличкий город біля хати, але користі з того було не настільки багато, як хотілося. Все одно, на зиму всі овочі закуплялися в магазині.
А мій брат Микола одружився в місті й купив хатину недалеко від батьківського дому.
В нашу сім’ю прийшла невістка — гарна, весела і приязна жіночка. Вона довго не працювала, бо сиділа з дитиною в декреті. Вийшла на роботу вже тоді, коли дитині виповнилося 6 років. Ольга справжня господиня. Вона вміє зварити та випекти щось смачненьке.
Хата у них маленька і старенька. Кімнати невеликі, але для їхньої сім’ї цілком вистачає. Щоправда, вони наважилися на третю дитину. Як діти підростуть, жити стане тісно, тому потрібно щось вирішувати з житлом.
А в Ольги постійно сусіди в гостях, часто засиджуються допізна, бо ще не всім кістки перемили. Брат від цього почувається некомфортно, нервується. Він не дуже любить компанії, крім того, здорово втомлюється на роботі. Коли приходить, то хоче відпочити. Микола тому й знайшов собі жінку чужу, не тутешню, щоб ніхто не знав її у селі. Але спочатку все було добре, а вже з часом почали сусідки заходити в гості.
Дуже мене дивує те, що наші сусіди — поважні люди. Бачать же, що люди живуть скромно, на відміну від них. А щоб щось заробити, важко працюють, аби не виділятися з-поміж них і не виглядати бідним.
А Ольга цього не розуміє. Вона запрошує всіх на каву. А сусідам лиш би з дому вийти, вони таке люблять, тому всі й приходять, п’ють каву й до кави. Хіба ж так можна? Я вважаю, треба мати якусь гордість — один раз погостював, другий, а далі — може досить? Може пасує наступний раз до себе запросити?
Не знаю, чому мене так то хвилює, я не заздрю їм, бо й мене часто запрошують. Але я не ходжу просто так. Коли йду на день народження або на іменини чиїсь, то несу подарунок — гроші, або купляю щось до хати з необхідного. Інколи й продуктами можу допомогти, якщо треба. Племінникам своїм солодощі передаю, бо розумію, що братові треба гроші збирати. Бо ж дітям треба якесь житло залишити після себе.
Одного разу я наважилася і порадила Ользі, щоб не водила компанії до хати, бо сусіди живуть набагато краще за них, а за спиною може й насміхаються. Тим більше для чого ті щоденні посиденьки, краще з дітьми позайматися.
Оля спалахнула, наче сірник, наговорила мені всякої всячини та образилася. Сказала, що це не моє діло, як вона живе, бо вона має чоловіка і він про все подбає. А на мої слова про те, що треба економити, щоб хоч якийсь ремонт зробити в хаті, вона сказала, що вони будуть жити так, як їм хочеться, а я, щоб не пхалася у їхню сім’ю.
Я все вислухала і зрозуміла, що брат на моїй стороні, хоч нічого й не каже. Він дуже скромна й порядна людина, тому йому дуже важко протистояти наглій жінці. Брат буде терпіти, мучитися і мовчати. А мені від того боляче і сумно. Може варто сусідам сказати про це. Не знаю, ще не вирішила, що робити. Але мовчати мені не хочеться. Нехай я буду погана, але може у них життя налагодиться й обоє будуть дбати про сім’ю.
