Моя дружина народила донечку, але я знав, що вона не від мене. Незважаючи на це, я полюбив Соню, як рідну, а дружині сказав забути про все й жити, як раніше.

Я прожив з дружиною 10 щасливих років. Ми виховували двох чудових синів. Діти вже ходили в школу. Коли з’явилася потреба в гуртках, секціях та клубах для розвитку дітей, виявилося, що нам бракує грошей. Я й дружина тоді працювали в будівельній фірмі. Заробляли, ніби, непогано. Але ж двоє дітей.

Тоді я вирішив, що буду їздити на заробітки. На щастя, були старі друзі, які допомогли влаштуватися. “За кордоном за 6 місяців заробляєш досить гарні гроші”, — сказав я своїй дружині. Такий варіант їй сподобався.

Перший раз ті 6 місяців здалися для мене каторгою. Хотілося бачити дітей, обійняти, поговорити. Але я розумів, що це — для їхнього блага. Жінка часто телефонувала мені, розповідала про успіхи дітей, про те, що вони всі сумують й чекають мене.

Я повернувся додому пізньою осінню. Все було дуже добре. Ми були щасливі. А через півроку дружина народила донечку.

Коли я зрозумів, що моя Юля вагітна, я був шокований. Як так, чия це дитина? Потім я заспокоївся. Хай буде так, як вийде. Юля нічого не пояснювала, хіба сказала, що завжди готова підписати папери на розлучення. Я не спішив з розлученням, бо бачив, що Юля дуже переживає і вирішив не тиснути на неї й чекати, коли вона саме все розповість.

Мені не було куди спішити. Я любив і люблю свою дружину, своїх синів. Я не хотів їх втрачати й сподівався, що все налагодиться. Одним словом, я змирився, тобто, вибачив дружині зраду. Тим більше народилася дівчинка. Я завжди хотів донечку. Назвали її Сонею, Сонечком. Вона дуже швидко росла. Перше її слово було — тато.

Я не уявляю, як жив раніше без Соні. Вона займала весь мій простір, всі мої думки. Я повернувся на колишню роботу. Після роботи завжди забігав у супермаркет, купляв дітям всякі дрібниці та біг додому. З дружиною стосунки налагодилися. Вона бачила мою прив’язаність до дівчинки й від того їй було ніяково. Я це відчував. Між нами була якась напруженість.

Але життя продовжувалося. Я не хотів так глибоко аналізувати своє становище. Мені було добре в той момент. Вдома мене завжди зустрічав маленький карапуз, що невпевнено крокував мені на зустріч. І я був щасливий. Може й добре, що я нічого не знав.

Але, нещодавно, я зустрів свого давнього приятеля. Він поцікавився, чи не планую я знову їхати за корон. Я відповів, що не знаю. Тоді він запитав:

— Як там твоя донечка? А ти взагалі знаєш, чия то дитина?

— Соня? Моя. Якщо хочеш мене образити, то у тебе цього не вийде. Я люблю свою дружину і своїх дітей. А ти, якщо хочеш бути справжнім чоловіком, не розводь пліток. Це — моя сім’я.

Я пішов, залишивши свого друга в розгубленому стані. В той день я відчув, що повинен захистити своїх дітей та дружину від чужих пліток.

Юля побачила, що я прийшов додому дуже роздратований. Вона поцікавилася, що сталося. Я розповів їй, що зустрів Василя. Як тільки Юля почула це ім’я, одразу змінилася в лиці, а тоді тремтячим голосом сказала, що прийшов час розповісти мені все те, що сталося.

Коли я перебував закордоном, Василь був частим гостем у нашому домі, бо я довіряв йому й просив його інколи провідувати дружину, допомагати їй чимось. Одного дня Василь прийшов до моєї Юлі й сказав, що я собі завів жінку й уже не повернуся додому. Мовляв, настільки в неї закохався, що забув про дружину й дітей в Україні. А потім Василь скористався тим моментом, що Юля була ображена на мене й зла. А я, як на зло, тоді кілька днів не відповідав на її дзвінки, бо у мене вкрали телефон. Ось вона й надумала собі всякого.

Звісно, мені було неприємно все це слухати. Але я розумів, що це — помилка. Я попросив її забути про все, що сталося й жити так, як раніше. Юля мене любить, а я — її. В нас сім’я, діти. Хіба це не головне? Ніхто не має права лізти у нашу сім’ю й тим більше засуджувати мене чи Юлю! Хто з нас помилок не робить!?

 

Оцените статью
Моя дружина народила донечку, але я знав, що вона не від мене. Незважаючи на це, я полюбив Соню, як рідну, а дружині сказав забути про все й жити, як раніше.