У мене є старша сестра Інга, яка зараз живе з чоловіком та дітьми в Італії й навіть не думає повертатися сюди, в Україну. Після одного невдалого шлюбу, вона, розлучившись, позичила грошей і чкурнула в Італію шукати кращої долі. Сказала, що більше не повернеться.
Батько цього не пережив і помер від інсульту у 60 років. А я з мамою залишилася сама. Мама дуже важко переживала втрату чоловіка, але ще більше втрату доньки. Хоч, та жива й здорова і живе у своє задоволення у Неаполі з багатим італійцем. Мають свій бізнес, виховують його дітей від першого шлюбу. Але на думку мами, Інга там дуже страждає.
Живемо ми з мамою на квартирі. Коли я вийшла заміж, то запропонувала чоловікові жити у себе. Хоч, жити нам було де. Моєму чоловікові його бабуся залишила квартиру. Але я боялася маму наодинці залишати. Тому, чоловік погодився, а мама, звісно ж, була не проти.
Щоправда, всі ці роки вона плакала за Інгою. Їй завжди все було не так та й Андрій їй не подобався. Постійно дивилася на те, що ми їмо і починала: “Ах ви тут їсте, а що там Інга, певно дитина куска хліба немає. Як ти, Катю, можеш так спокійно їсти, коли твоя сестра не знати де і з ким.” І так ледь не кожного дня. Але я це все терпіла і, головне, терпів Андрій. Були моменти, коли я вже речі починала збирати, але потім заспокоювалася.
Я розуміла, що мама старенька, що сумує. Проте, є я. Я завжди підійду, обійму, підтримаю її. Але вона цього не хотіла. Вона чекала на Інгу. В якусь мить я думала, що у мами відбулося помутніння свідомості після того, як сестра кинула нас. Але ж ні, вона була цілком в собі, при пам’яті.
Одного разу мама впала і сильно по6илася. Так я ні на мить від неї не відійшла. Взяла відпуск на роботі, щоб доглядати за нею, ночувала біля неї, годувала її, рани обробляла. Бо розуміла, що якщо не я — то ніхто цього не зробить. Я — її донька.
Через кілька місяців мами не стало, так і не дочекавшись своєї старшої доньки. Прийшов нотаріус і сказав, що мама переписала квартиру на Інгу ще задовго до своєї смерті. Андрій був шокований, а я чомусь ні. Я ніби знала, що саме так і буде.
Чи ображена я на маму? Так, але не тому, що вона не мені квартиру залишила. Я маю, де жити. Я ображена, бо вона залишила мене без материнської підтримки, в часи, коли вона була мені так потрібна. Коли я тільки-но вийшла заміж і коли стала молодою мамою. Вона марила старшою донькою, а я мріяла, щоб вона обійняла мене, як в дитинстві та дала пораду.
А квартира? Я на неї й не претендувала, хоча, як сказав мені Андрій, за законами здорового глузду, так не робиться. Але я йому пояснила, що мама таким чином сподівалася, що Інга повернеться сюди. Жаль, вона вже давно забула нас і ніколи не планувала цього робити.
