У мене двоє дітей — дівчатка. Обох ми з чоловіком безмежно любимо. Це наша гордість, наша радість і наш сенс життя. Між ними різниця у віці — 6 років.
Коли народилася старша — Оленка, ми були молоді, максималісти, хотіли, щоб дитина відразу була розумна, вміла читати та рахувати, не робила ніяких дурниць, передбачала всі небезпеки, тобто, де вона може впасти, забруднитися чи вдаритися. Вимог до неї було дуже багато. А коли вона, як і багато інших дітей, робила не те, що ми хотіли, пакостила, ми сварили її.
Але це була всього лиш маленька дитина. В добавок до всього, Оленка росла дуже непосидючою, активною дитиною. Вже зараз я розумію, наскільки абсурдними та дурними були ці вимоги до неї. Звичайно, були дитячі пустощі, які призводили до покарань, але заслужених.
А коли народилася Наталочка, з нашою свідомістю щось сталося. Ми стали терплячіші, розсудливіші. Дитина росла в теплій, дружній, люблячій атмосфері. Ніхто не вимагав всяких дурниць, не було ніяких норм і меж. Може саме від того, Наталочка росла дуже спокійною, тихою дитиною, зовсім не бешкетувала. В дитинстві вона була дуже слухняна, бо чула нас. Ключове слово тут “чула”. Тому, що ми говорили з нею. Кожного вечора сім’єю збиралися на кухні та ділилися новинами. Ми пояснювали дітям все, що їх цікавило. Ми з чоловіком постійно були на зв’язку з дітьми.
Зараз наші дівчатка вже дорослі. У старшої вже своя сім’я — має синочка та чоловіка.
Інколи ми згадуємо старі часи й Олена пригадує нам, як ми її часто сварили. Але вона знає, що її дитячі пустощі інколи були дуже небезпечні, тому сварили її не просто так. Також Оленка пам’ятає, що її сестру Наталю ніколи не сварили, бо вона росла напрочуд серйозною та спокійною. Ба більше, ми на неї голос ніколи не підвищували.
А тепер в Олени росте синочок. В нього зараз саме такий вік, коли він найбільше клопоту батькам приносить, за ним потрібно постійно пильнувати, щоб не сталося чого. Мій внучок бешкетує, а Олена питає:
— Бабуся! Ну і як поступити з ним? Я не можу за ним вслідкувати!
— Поговори з ним, поясни.
— Він мене зовсім слухати не хоче! В мене вже терпіння немає!
— Отак і я колись з тобою не знала, що робити. Виходить, в житті все повторюється. Треба брати себе в руки й говорити з дитиною, рано чи пізно, він тебе почує. Цінуй, бо в тебе є я, а у мене, у свій час, такого порадника не було. Тому, йди пограйся й поговори з сином, він хоче твоєї уваги та любові.
