Одного дня я гуляла з сином на дитячому майданчику. Я сіла на лавку, а Назар грався у пісочниці. Біля мене сиділа молода жінка, яка дивилась на дітей, які грались на майданчику. Вона була дуже сумною, мені здалось, що жінка зараз заплаче. Я вирішила запитати її, що в неї трапилось.
Розмову я розпочала з запитань про її дитину, бо думала, що вона десь є на майданчику. Незнайомка сказала, що в неї є син з великими блакитними очима, маленьким носиком та чорним волоссям. Коли я запитала скільки йому, то жінка відповіла, що три роки. А потім вона розплакалась і розповіла, що колись залишила свою дитину в пологовому будинку. Тоді вона вважала, що так буде краще.
А тепер вона хоче побачити свою дитину і тому ходить на дитячі майданчики та приглядається до всіх хлопчиків. Вона шукає знайомі риси обличчя у дітей, але так і не знаходить. Усі діти різні: в одного хлопчика великі очі, в другого – ластовиння, а в третього – біляве волосся.
Свого хлопчика вона не може знайти і дуже жаліє через те, що колись покинула його. Вона не може собі пробачити цього вчинку.
Зараз уже минулого не зміниш і їй доведеться усе життя жаліти та плакати через помилку молодості.
