Я дуже люблю свою доньку і безмежно щаслива, що у свої 27 років вона уже має свою, щасливу сім’ю, в якій чекає на другу дитину. Хіба, як матір, я можу бажати більшого?
Донька з чоловіком живе в однокімнатній квартирі, яку він встиг придбати ще до їхнього одруження. Їм, звісно тісно там, але хто ж у їхні роки вже досяг свого? Це просто тимчасова незручність, з якою вони ще справляться.
Ми з чоловіком живемо не так далеко від них, тому можемо досить часто відвідувати своїх внуків, що страшенно мене тішить.
Я у свої роки дуже мріяла про велику сім’ю. Готова була і на 4 і на 5 дітей. Уявляла як по квартирі бігатимуть маленькі ніжки і якими дружніми виростуть мої діти. Але сталось так, що після перших пологів, у мене з’явились ускладнення, після яких мені було заборонено знову вагітніти. Зараз мені хочеться надолужити свою мірю, завдяки внукам. Та й донька ніби була не проти, коли я запитала, чи планують вони другу дитину.
Мені здається, що це чудове рішення. Народивши декілька дітей підряд, можна буде за кілька років пройти усі плачі і дитячі крики, а тоді спокійно зажити у дружній сім’ї. Та й дітям одного віку, буде легше знайти спільну мову.
А я не проти допомагати моїй доньці, якщо вона вирішить, що готова до більшої кількості дітей.
Але справа у тому, що донька останнім часом стала вилазити нам з батьком на шию. Ми з чоловіком живемо у великій квартирі, на яку працювали усе життя. І от вона вирішила, що ми повинні її продати, щоб діти дозволили собі краще житло. Я відмовила їй. Ця квартира і так дістанеться їй, після нашої смерті, але поки я жива, то не хочу на старості років переїжджати до чужої квартири. Мені і в своїй добре.
Тоді донька запропонувала нам помінятись квартирами. Мені здається, що й це не справедливо. Ми з чоловіком усе життя працювали не для того, щоб потім тіснитись в одній кімнаті.
Чоловік мій так доньці і сказав: «У вас ще усе життя попереду. Ви самі повинні добитись того, щоб жити в умовах, які будуть вам комфортні. А ми з матір’ю, будемо насолоджуватись плодами наших рук».
