Мою доньку звуть Дарина. Вже кілька років вона навчається у педагогічному університеті.
На минулому тижні у неї розпочалась сесія і на один із іспитів вона запізнювалась. Чи то проспала, чи то не розрахувала час і довго збиралася. Казала, що до університету бігла в прямому сенсі цього слова.
Коли до місця призначення залишилось декілька сотень метрів, то на одній із лавочок вона помітила хлопчика. На вигляд йому було років сім. Він настільки плакав, що Даша не могла пройти осторонь. Хоч і спізнювалась, та все одно призупинилася. Ну, це тільки підтверджує, що вона обрала правильну професію.
Хлопчик розповів, що вперше йому довелось іти із школи самостійно. Щодень він із мамою йшов цією самою дорогою. Та сьогодні у неї не вийшло забрати сина, тому він вирішив, що зможе і сам зайти. Тепер же Миколка заблукав і не знає, куди іти далі і що робити.
Дарина вирішила, що на екзамен вона все одно запізнилась. Тому хлопчика завела до школи назад і передала класному керівникові. Тоді можна було повернутися до університету.
Викладачка не повірила в таку історію, тому що подібних історій кожного дня вона чує мільйон. Сказала, щоб Дарина відразу на перездачу йшла. Але поки вона приймала іспит у інших студентів, то директорка школи зателефонувала до декана, а декан до викладача і подякувала за студентів, які не стоять осторонь і допомагають діткам.
Викладачка вибачилась за те, що не повірила і дозволила скласти іспит із усіма. Моя донечка хоч і нервувалась, але отримала оцінку «відмінно». На наступний день до неї ще й зателефонувала матір Миколки і подякувала особисто. Ще й домовилась про зустріч і подарувала тортик з кавою.
