Мене зовуть Аліса. Я незаміжня. А моя старша сестра уже п’ять років у шлюбі.
Ми живемо у трьохкімнатній квартирі усі разом: в одній кімнаті мешкають наші батьки, в другій – сестра Олеся з чоловіком та моєю племінницею Евеліною. А третя кімната належить мені. Все усіх влаштовувало завжди.
І ось раптом мені сестра заявляє:
– Алісо, віддай нам свою кімнату. А в нашу переїжджай. Твоя кімната світліша. А нашій дитині потрібне сонячне світло. Наша кімната більша, там лише пліснява на вікні від високої вологості. Але з цим легко справитися. Зате у тебе буде власний балкон. Погоджуйся!
Я замислилася. Сказала, що подумаю. А потім міркувала: навіщо мені балкон? Туди тільки батько з зятем ходять палити. Буде й до мене цигарковий дим у кімнату потрапляти. Крім того, на балконі завжди вивішують випрані речі. Це означає, що кімната буде, як прохідний двір. Навіть з хлопцем своїм не зможу нормально поспілкуватися. Або як подруги прийдуть – а тут усі вештаються. Ніякого особистого життя. Будуть ходити до балкону, коли їм заманеться. Не хочу такого!
Якщо там пліснява – то чого чоловік Олесі і вона сама ніяк досі її не позбудуться? Якщо легко справитися, то нехай і видаляють її. Чому цим я повинна займатися?
І взагалі: якщо їх не влаштовує щось – хай збирають гроші і купують собі квартиру, яка їм по душі буде.
Я відмовила Олесі. Вона дуже образилася на мене. Навіть не розмовляє зі мною. Я ж нікого не ображала. Але чому я повинна жертвувати своєю кімнатою? У ній все на свій смак облаштувала, ремонт зробила. Я, звичайно, і сестру люблю, і племінницю, але хочу жити там, де вже звикла. Мені й моя кімната подобається і віддавати її нікому я не збираюся. Але тепер родичі вважають, що я – егоїстка.
