Декілька тижнів тому я вирішила нарешті піти на пенсію. І знаєте, кому найбільше сподобалась ця новина? Правильно, моєму синові, який покладався на те, що я тепер буду нянькою для його дітей. А в мене, мабуть, ніхто запитати не хотів, чи мене влаштовує такий хід подій.
Все життя я працювала, не покладаючи рук. Так сталось, що чоловік за_гинув, коли синові було десять років. Тому довелося виховувати його самостійно, вкладати найкраще виховання. Потім я оплатила навчання сина в університеті, прилаштувала його на роботу, назбирала грошей на квартиру, доклала на машину. Коли з’явились внуки, то і для них нічого не шкодувала, віддавала найкраще.
Через все це, власне, і не пішла на пенсію, коли прийшов час. Все працювала, заробляла на всі ці подарунки. За цей час також вдалось відкласти трішки на забезпечену старість. Я завжди мріяла, що буду багато подорожувати, знайду нових друзів, запишусь на гуртки і в бібліотеки.
Своїх внучат я шалено люблю, але не хочу тепер з ранку до ночі тільки те й робити, що сидіти і гратися з ними. Для цього у них є батьки. І мені здається, що дітей народжують для себе, а не для когось. Тому й виховувати треба самим.
Найстаршій моїй внучці – шість рочків, а наймолодшому – два. Невістка хоче вийти на роботу, а дітей залишати на мене. Я сказала, що можу сидіти із ними по декілька годин у день, але на постійній основі – нехай навіть не ждуть, такого не буде.
Невже я не маю права хоча б на старості літ знайти час для себе? Невже все життя мені треба думати про когось? Усвідомлюю, що діти мене ніколи не зрозуміють. Хоча, може й, зрозуміють, коли самі опиняться в такій ситуації.
В цій ситуації я не хочу жертвувати собою та своїми інтересами, тому нехай ображаються, а я стоятиму на своєму.
