Коли моєму синові було 16 років, у мене випала чудова нагода подати йому урок про справжню дружбу. Справа у тому, що у нього зовсім скоро повинен був відбутись день народження і, як і годиться справжньому випускнику, він планував влаштувати пишне святкування.
Але тоді у нього було багато клопотів із випускними іспитами і йому невдовзі потрібно було прийняти рішення до якого університету вступати, тож часу на організацію свята залишалось зовсім трохи. Він звернувся до мене по невелику допомогу:
- Батьку, я не встигаю зробити усе, що потрібно до мого дня народження. Я вже забронював ресторан і обрав їжу, яку ми будемо їсти і музику, яку будемо слухати. Але от часу дзвонити кожному із моїх друзів, щоб запросити їх на святкування у мене точно не має. Чи не міг би ти цим зайнятись? Я буду тобі дуже вдячний.
- Звісно, сину. Мені ж не важко. Кажеш, це всі твої друзі?
- Так, усі найближчі, їх тут близько 15. Ще раз дякую.
І я подзвонив їм усім до одного. А коли прийшов день святкування, ситуація склалась не така, як очікував мій син. Ввечері він повернувся додому і запитав мене:
- Тату, у чому справа, прийшло лише 5 людей. Невже всі інші не змогли, чи ти не усім зателефонував?
- Та ні, я розмовляв з усіма, проте на день народження не запрошував.
- А що ж ти тоді зробив?
- Сказав їм, що тобі потрібна допомога.
- Яка допомога?
- А хіба це важливо? Важливо те, хто з них прийшов, щоб підтримати тебе у важкій ситуації, а хто поруч лише тоді, коли час святкувати.
Він тоді образився на мене і сказав, що я зіпсував йому свято, але я вірю, що з часом він засвоїть цей урок і ще подякує мені.
