Маленька Соля у своїх вісім залишилася сама. Так сталося. Мама відійшла в інший світ після ДТП, в яку вона втрапила в маршрутному таксі. Тато, який був слабким за характером, до року знайшов собі іншу жінку і подався до неї. Соля залишилася жити в дідуся з бабусею, які докладали всіх зусиль, щоб внучка почувала себе щасливою.
Однак Соля дуже сумувала за батьками. Вона розуміла, що матері уже не вернути. А от навіщо з нею так поступив тато. Вона так любила залазити йому на коліна і тулитися до його грудей. Часом навіть засинала так. Тоді мама підхоплювала її, маленьку, собі на руки і несла в ліжко, де Солю заколихувало тепло маминих рук.
А ще їй подобалося виходити разом з татом на прогулянку, і вона обов’язково залазила на гойдалку в дворі і тато розхитував її аж до самісінького неба. А тепер нема у неї нікого з них! Ну хоч би інколи до неї заглянув, навіть без гостинця, і вона була б до безмежності щаслива. Бо це її тато. Може, їй треба попросити про це в молитві, і він, її тато, тоді прийде до неї. Хай навіть без гостинця, лиш би прийшов. Вона покаже йому малюнок, який намалювала у школі – вона йде поряд з татом заквітчаним полем. А ще похвалиться власними оцінками, бо вчиться вона добре. Адже їй буде соромно показувати погані оцінки татові, тому й зо всіх сил старається.
Так збігали тижні, за ними місяці, а тата все не було. Бабуня казала, що тато багато працює, втомлюється, тому не може її провідати.
-А може, ми підемо до нього в гості? – ніяк не могла заспокоїтися мала.
-Доню, не підемо! Я не знаю, де він живе, дитино! – відмовляла бабуня лагідно, щоб бува не образити внучки і цілувала дівча в голівку.
Тато не прийшов ні до року, ні за два. Мала ніяк не могла змиритися з тою ситуацією, що в неї немає також і тата. Бо якщо б був, то, звісно, її провідав!
Соля стала дорослою – їй виповнилося вже п’ятнадцять. Думка про тата часто навідувала дівчинку. Може, самій зайти до нього в гості? Так хочеться його пробачити, хоч він її забув, немов чужу.
Соля постановила собі знайти тата і поговорити з ним. Вони ж рідні! І ось вона стоїть перед дверима, за якими, як їй сказали люди, живе, мабуть, її тато. Вона наважилася і натиснула на кнопку дзвінка.
Двері відчинив мужчина, в якому вона спершу не розпізнала свого тата. Соля попросила дозволу увійти. Назвалася, хто вона. На обличчі мужчини не здригнувся жоден нерв. Голос надалі був байдужим і холодним.
-Тату, невже ти мене не пізнаєш? – майже крізь сльози мовила Соля.
-Я тебе не знаю! – з металом в голосі процідив мужчина, якого вона назвала найтеплішим словом.
-Це я – Соля!..
-Мені ніколи – я спішу на роботу, – дратівливо відповів.
Дівчина позадкувала, намацала рукою клямку і вискочила за двері. Сльози горохом котилися з її очей, але вона не стримувала їх. Йшла навмання, куди вела дорога. Зупинив її дощ, що розпочався несподівано. Соля відчула холод, що сковував її тіло. Вона була до рубчика мокра.
Саме цей дощ привів її до тями. Дівчина зіщулилася під холодним дощем і збагнула, що заблукала в чужому місті. Сіла на першу маршрутку, яка трапилася їй по дорозі. Запитала, чи довезе її до Вінниці.
Вона не пам’ятає, як добралася додому. Під ранок в Солі піднялася температура. Бабуня поїла її гарячим чаєм і гладила біляве голівку.
-Ну що ж ти витворила, дитино? Невже не було куди від дощу сховатися?! Надворі ж пізня осінь! А ти напівроздягнена гуляєш під таким дощем, а я тут собі місця не знаходжу…- дорікала бабуня.
Вона ще не знала, що саме того дня Соля прощалася з ще однією людиною в цьому житті, яку дівчина до останнього вважала своїм татом.
