Ми були ш _okoвані, коли приїхали до хати моєї пok _ійнoї бабці. Виявилося, що тут давно хтось живе!

Декілька місяців тому мені наснилася моя покійна бабця. Я ніколи не надавала уваги снам. Але це сновидіння було яскравим та кольорим, як наяву. Бабця просила мене, щоб її хата не пустувала. Вона, дивлячись мені у вічі, суворо сказала, що пер _еселенці, які потребують житла, повинні отримати дозвіл від мене.

Зранку я геть забула про цей сон. Але, коли випадково натрапила на світлину покійної бабусі, яка дивовижним чином випала з книги, усе пригадала. Я цілий день обдумувала, як правильно вчинити. Зрештою, вже давно не відвідувала я село, де промайнуло моє дитинство! Майже рік не була на могилі найріднішої людини, адже мене виховувала бабуся. Я навіть її будиночок продати не змогла, бо для мене було важливо хоч інколи туди приїздити. Тому швидко прийняла рішення.

Щойно прийшли вихідні, я зібрала доньку і рушила до села. Передусім заїхали на цвинтар. Поклали квіти та роздали милостиню.

А потім вирішили відвідати стареньку хатинку бабці. Та коли ми доїхали до обійстя – дуже здивувалися. На подвір’ї було чисто та прибрано, висіла жіноча і дитяча випрана білизна. Я такого не очікувала, адже хатинку бабці давно не відвідували. А тепер було зрозуміло – тут хтось мешкає.

І тут з будиночку вийшла молоденька жіночка з дитиною на руках. Позаду неї вигладали ще двоє діточок. Від цієї зустрічі і мене, і жіночку спочатку, мовби заціпило. А далі вона заговорила:

– Ви, певно, господарі цього двору? Я давно вас чекала. Було ніяково жити тут без дозволу, та іншого вибору у нас не було.

Згодом з’ясувалося, що жінка виявилася біженкою зі Сходу. Вона з дітками тікала до нашої області.

– Ми надибали ваш будиночок по дорозі. Була ніч, діти стомилися і ми вирішили відпочити. Тим паче, замок на дверях був зірваний. Сюди ніхто не з’являвся, а сусіди не знали вашого телефона.

І справді, номер мені довелося змінити, а сусідів про це я не повідомляла. І вже неодноразово зривали замок на дверях безхатченки, які інколи тут ночували.

Руслана (так звали жінку) запросила нас на чай з яблучним пляцком. Коли я зайшла до хати, помітила, що скрізь прибрано. Бабусині світлини висіли на стінах, обрамлені вишитими нею рушниками.

– Ми ваших речей не чіпали. Все на своїх місцях. – посміхнулася Руслана. – Та вибору у мене не було. Я так і залишилася з дітворою тут. Вже 5 місяців, як мешкаємо у будиночку. Я навіть городину садила. Якщо дозволите тут залишитися, це буде найбільше щастя для нас. Я потім зможу платити за прихисток.

Жінка пригостила нас смачним пирогом. Потім показала город. Розповідала, що в усьому їй допомагають старші дітки Юлія та Оксана. Їм було 8 років. Вони були двійнятами.

Я все розмірковувала за чаєм, а потім сказала:

– Живіть, скільки вам потрібно. І платні мені не потрібно. Добре, що хоч є кому доглядати за будинком моєї бабці. Бачу, що все до ладу, все охайно.

З того часу я частенько їжджу з родиною до Руслани та діток. Допомагаємо, чим можемо. Продукти привозимо, чоловік мій може полагодити, що потрібно їм.

Руслана мені дуже вдячна. А для мене вона стала чудовою подругою, адже у нас виявилося багато спільних інтересів.

І ще забула сказати: через три дні після знайомства з Русланою мені знову наснилася бабуся. Вона лагідно посміхалася і тихо промовила:

– Тепер і хата не пустує. Ти все робиш правильно.

Оцените статью
Ми були ш _okoвані, коли приїхали до хати моєї пok _ійнoї бабці. Виявилося, що тут давно хтось живе!