Скоро у нас народиться третя дитина. Ми з чоловіком і дітьми живемо в маленькій однокімнатній квартирі, оскільки працює тільки чоловік ми ледь виживаємо. До того ж квартиру ми орендуємо, бо купити власне житло не можемо.
Я у сім’ї одна, в мене немає ні брата, ні сестри. У моїх батьків є двокімнатна квартира. Вони вже давно натякають, щоб ми до них переїхали, ще коли я була вагітна вдруге про це йшла мова.
Я ні в якому разі не хочу образити батьків чи вигнати їх з власної квартири, але вони мають гарний будинок у селі, там є город та яблуневий садок. Зазвичай вони кожного літа там, чому б не переїхати їм туди на завжди.
Якщо тоді я відмовлялася, то зараз коли має народитися третя дитина я кажу прямо, що маю на меті жити в їх квартирі коли народиться дитина разом зі своєю сім’єю, а вони, щоб за цей час переїхали в село у свій будинок. Але батьки проти того, щоб вони переїжджали, мовляв, там немає таких умов як у селі. Опалення немає, зручності надворі, ремонт не зроблений. Ну та й що з того? Хіба на старість потрібно жити в хоромах?
Якщо мої батьки хоч пропонують переїхати й жити разом, то батьки чоловіка мовчать. На них точно не варто розраховувати. Свекруха і свекор допомагають лише своїй доньці, взагалі не знаю чи вони пам’ятають, що у них ще син є. Вони, мабуть, і не знають як внуків звати. Хоч бабусею і дідусем вони стали завдяки нам. Їхня дочка вже близько 5 років не може завагітніти.
Ось таке життя несправедливе: ми народжуємо внуків нашим батькам, вони ж продовжувачі роду, а вони навіть не хочуть нам допомогти хоч якось.
