Ми з чоловіком після того, як вийшли на пенсію захотіли переїхати з міста в село. Нам хотілось тиші та спокою, мати своє подвір’я біля хати і невеликий город. Тому ми продали квартиру в місті та купили невеликий будинок в селі.
Я думала, що ми з чоловіком будемо усе літо відпочивати в саду та читати книгу сидячи на гойдалці.
Ми їздили у декілька сіл і дивились там будинки. Вивчали плюси та мінуси розташування, оглядали будинки, але не подумали про сусідів. Тепер ми розуміємо, що головне знати хто біля тебе живе, бо через сусідку наше життя перетворилося на пекло.
Одного дня я побачила, що вона під наш спільний паркан кидає сміття. Запах був неприємний і я підійшла до неї та сказала:
– Валентино Іванівно, вибачте, але не можна кидати сміття під паркан. Ми з чоловіком будемо смажити шашлики, а цей сморід нам заважає.
– А думаєте мені приємно вдихати запах шашлику і бачити, як ви їсте м’ясо. Ось тепер нюхайте сміття. А як не хочете, то кожного дня мені будете приносити мені свіжий хліб і молоко.
Я була дуже здивована, бо бабуся спочатку здавалась мені доброю і порядною жінкою. Я старалась з нею поговорити, але вона мене не слухала. На подвір’я було не можливо вийти, бо сміття дуже смерділо.
Першим не витримав мій чоловік, який сказав, що буде купувати сусідці все, що вона захоче, тільки хай збере сміття.
От тепер ми кожного дня купуємо їй хліб і молоко!
