Я й уявити не могла, що коли-небудь доведеться виховувати дитину самотужки. Та подружнє життя у мене не склалося. Я намагалася зберегти наш шлюб, склеїти, як розбиту вазу. Мені було соромно перед знайомими та довгий час я приховувала, у мене в сім’ї не все гаразд. Та все ж, чому судилося статися – того не минути. То ж мій шлюб розсипався, як замок із піску й ми розлучилися.
Оглядаючись назад, розумію, що нічого змінити не можна було. Я бачила, що чоловік постійно невдоволений мною і шукав будь-яку причину, щоб причепитися. Тоді я ще не розуміла, чому він став такий роздратований і не терпимий. Та коли дізналася, що у нього є інша жінка, то зрозуміла, що більше не буду намагатися рятувати наш шлюб і сама подала на розлучення. Я знала, що тепер очікувати на будь-яку його підтримку не варто.
Згодом чоловік завів нову сім’ю і виїхав жити за кордон, зовсім забувши, що тут у нього залишилась дитина. Для мене настали не легкі часи. Та я вдячна своїм батька, що допомогли мені пережити це й непростий період у житті.
Мама залюбки готова була посидіти з онуком, а тато допомагав, коли потрібні були чоловічі руки у домі. Та важче всього було постійно вислуховувати запитання від знайомих, чи не планую я знову під вінець і чи розумію, що маючи дитину, це буде зробити не так то просто.
Але я витримала, пережила і це. Я подолала всі труднощі й моральні й фінансові, щоб ми з сином жили ні в чому не знаючи нужди. Вже минуло сім років, як ми розлучилися з чоловіком, а він жодного разу не поцікавився, як склалося наше життя. Ти я не відчуваю до нього негативу, він для мене порожнє місце, ніби й не було ніколи такої людини у моєму житті. Заміж вдруге не вийшла, полюбила свободу і не бажаю її втрачати. Хоча ніколи не хотіла долі матері-одиначки та нині заміжнім подругам не заздрю. Вважаю, що все-таки моє життя склалося краще.
