Після закінчення університету я довго не могла знайти роботу в Україні. Мені або зарплату маленьку пропонували, або роботу не за спеціальністю. Моя подруга завжди їздила працювати в Польщу на роботу і порадила мені поїхати з нею, сказала, що закордоном я зароблю набагато більше, ніж вдома.
Я погодилась і поїхала збирати полуницю. Там я познайомилась з молодим поляком, він був сином власника підприємства на якому я працювала. Хлопець відразу мені сподобався, я тоді мови добре не знала, але розуміла Стефана з пів слова.
Ми спочатку зустрічалися ввечері після моєї роботи, але згодом він сказав, щоб я більше не працювала і запропонував переїхати жити до нього. Я погодилась, а через рік ми одружилися.
Зараз у нас двоє синів і ми дуже щасливі разом. Я ні де не працюю, а займаюсь вихованням дітей. Чоловік мій успадкував бізнес від батька, тому заробляє багато.
Я до батьків своїх в Україну давно не приїжджала, бо була вагітною спочатку одною дитиною і почувалась погано, тому не ризикувала відправлятись у далеку дорогу, а потім народила і до трьох років також боялась з сином кудись їхати. А згодом знову завагітніла і уже вісім років не бачила своїх батьків.
Зараз діти вже підросли і ми з чоловіком вирішили приїхати до мене на батьківщину. Мої батьки були дуже раді бачити мене з чоловіком і онуків. Ми усі сиділи за столом і святкували наш приїзд, аж раптом моя матір сказала, що хоче переїхати жити до нас. Я їй відповіла, що це не можливо і вони з батьком дуже образились на мене.
Мої батьки думають, що якщо мій чоловік добре заробляє, то може їх утримувати в Польщі. Але це не так, Стефан ніколи не погодиться годувати моїх батьків. Коли я переказую батьку з матір’ю щомісяця гроші, щоб допомогти мій чоловік завжди свариться зі мною і каже, що у них є пенсія. Але він не розуміє, що у мене на батьківщині мізерні пенсії і на них жити неможливо. Я думаю він ніколи не зрозуміє, бо у Польщі його батьки завжди добре заробляли і він ніколи не економив.
Моя матір з батьком, тепер ображаються, бо думають, що я знайшла собі багатого поляка і живу добре, а про них не хочу дбати. Я розумію, що вони старі і їм потрібна моя допомога, але я не можу забрати їх до себе.
Після декретної відпустки я планую піти вчитись на курси і отримати диплом. А потім знайти хорошу роботу і можливо, тоді я зможу більше суму переказувати батькам, але про переїзд до мене навіть мови не має бути.
Мої батьки мають свою двокімнатну квартиру, вони обоє здорові і почуваються добре. Якщо би щось трапилось і їм потрібен був догляд, то я найму людину, яка буде за ними доглядати. Але зараз я не бачу у цьому потреби.
Коли мій чоловік коли почув, що моя мама і батько хочуть переїхати до нас в Польщу жити, то дуже знервувався, він мені сказав, що йому достатньо мене з дітьми на шиї і батькам моїм він не допомагатиме. Я сказала, що мої батьки не переїжджають і що він погано їх зрозумів. Мені прийшлось збрехати, щоб не спровокувати сварки.
Ввечері до мене підійшла матір сказала мені, що мій чоловік насправді мене не цінує, бо не хоче допомагати їм. Якби він мене любив, то б підтримав і забрав моїх батьків до нас жити. Але я вважаю, що це не так, бо я також не хотіла б дбати про батьків Стефана.
Моя мати з батьком зараз не хочуть зі мною спілкуватись, вони ображаються на мого чоловіка і на мене та говорять що я невдячна дочка. Може це і так, але іншого виходу у мене нема. Я не повернусь в Україну, щоб жити з ними і не зможу забрати їх до нас.
