Зі своїм чоловіком ми ще замолоду мріяли купити квартиру та переїхати до міста. Знали б ви, скільки нам довелось працювати та економити на всьому, аби таки досягти цієї мети. І ось нарешті ми назбирали на двокімнатну квартиру. От після переїзду і запланували народження малюка. Через півтора роки у нас нарешті з’явився малюк.
Час біг зі швидкістю світла. Наш Орест виріс, змужнів і уже створив власну сім’ю. І ми з чоловіком знову опинились у селі, залишивши нашу квартиру дітям. Щоправда, така дружина мого сина мене не дуже влаштовувала. Я ніяк не приймала його вибір, але говорити нічого не хотіла, бо це його рішення і його життя.
Квартиру ми переписувати відразу не стали. Спочатку побачимо, що вийде з того шлюбу, а тоді й серйозніші рішення приймати будемо.
З того часу пройшло більше ніж вісім років. Зі своїм сином ми бачимось настільки рідко, що я потрохи забуваю, як він виглядає. З невісткою вони приїжджають лише на Паску і то тільки на один день. Нас у гості вони взагалі ніколи не кличуть.
Ми з чоловіком уже давно не молоді. Та все ж біля хати купа роботи, власний город. Нам дуже важко з цим всім справлятися самостійно. Ми часто передаємо свої домашні продукти дітям у місто, вони лише дякують. А на прохання приїхати хоч на декілька днів і допомогти не відкликаються.
Я взагалі не знаю, як з цим миритися і чи нормально, коли син ось так ставиться до батьків. Ми дуже багато робимо і стараємось для них, а у відповідь ніякої вдячності.
