Ми з чоловіком самі від себе не очікували, та все ж таки – приручили хижаків. Цілих чотири.

Ми з Петром любимо часто ходити до лісу по гриби чи по лісові ягоди. Хтось обожнює риболовлю, а от ми обоє – тихе полювання.

це ж така насолода йти собі нікуди не тороплячись по лісу, вдихати ніжний та приємний аромат хвої, слухати тишу і дзвінке цвірінькання пташок. А поміж гілок ловити ті секунди, коли білочка перестрибує з дерева на дерево. Хіба є щось краще.

Так, наприкінці осені ми з Петром, як завжди взулися в гумовці, взяли рюкзаки і пішли до лісу. Погода була вже не така хороша, але душ пригод так і манив нас. Та й на зиму грибів хотіли ще підсушити і дітям до міста передати. То ж і син, і дочка готують і юшку грибну і підливу.

Ми йшли як завжди до старого зрубу. Аж раптом почули, що в долині щось совгається і чути тихий стогін. Ми хоч і боялися, та все ж вирішили глянути. Акуратно спустилися і побачили, що молода вовчиця потрапила у пастку. Швидше за все це браконьєри їх розставили.

Її задня лапка стікала кров’ю. Ми її звільнили. Петро дуже намордувався, доки зміг відкрити той прибор, та таки зміг. Бідолашна вовчиця навіть не намагалася нас налякати. Вона і йти не могла. Лише лапка стікала кров’ю.

Петро запевнив мене, що вовчиця вагітна і на днях народить малят. Та її лапка потребувала допомоги. Ми взяли тварину на руки і понесли до себе додому. Там надали допомогу, зателефонували до ветеринара. А через кілька днів і справді вона народила вовчат.

Коли за місяць її лапка зажила – ми з чоловіком взяли і її, і малюків та віднесли на старий зруб. Залишили харчів і пішли. Дикі тварини повинні жити на волі.

Оцените статью
Ми з чоловіком самі від себе не очікували, та все ж таки – приручили хижаків. Цілих чотири.