Минуло вже двадцять п’ять років після закінчення університету. Я б й не згадала, але суботнього ранку зателефонувала подруга, щоб дещо запропонувати:
– Іринка, привіт! Я була впевнена, що номер у тебе лишився той самий. Знаєш, хто дзвонить?
– Привіт, Юлю! Як тебе не впізнати? Цей дзвінкий життєрадісний голос я пізнаю серед сотні, – весело відповіла я.
– От, халепа! Не розбагатію на старості літ. Наші хочуть зустрітись. Ти не проти? Ще є порох у порохівницях?
– Я, за. Цікаво дізнатися, хто чим живе.
Василина завжди вирізнялась вродою. Вона була переконана, що головне у житті це вдало вийти заміж і освіта для цього – діло другорядне. Вже з першого курсу вона була націлена влаштувати своє життя із заможним кавалером. Для цього докладала певних зусиль. Ретельно слідкувала за харчуванням, що не набрати зайвого, всі збереження вкладала у свою зовнішність. Доки ми з Юлею смакували ароматну випічку у їдальні, Василина перебивалась яблучком й називала нас “жирухами”. Ми ніколи не ображались на її гнівні коментарі, адже голодна людина не може бути доброю.
Юля – людина свято! З нею довго сумувати не будеш. Завжди вигадувала якісь жарти й вміла їх розказати так, що від сміху за животи тримались усі присутні. Вона завжди могла знайти щось позитивне у будь-якій ситуації. Хотілось би, щоб таких людей, як Юля було більше, але я такі, як вона мені більше не траплялись.
І ось нарешті ми всі зустрілись. Більшу частину своїх подруг я просто не впізнала. Красуня Василина, яка стороною обходила солодощі та всю студентську їжу стала огрядною тіткою.
Юля майже не змінилась. Єдине, на що я одразу звернула увагу, це її новий колір волосся. Звісно. ми зраділи нашій зустрічі, почали обійматись та розповідати хто чим живе. Василина свого казкового принца так і не зустріла. Вийшла заміж за Івана з іншого факультету і виховують трьох діток.
Не змогла я там сидіти більш як дві годин. Просто не бачила сенсу. Так, розповісти є про що, але вдавати, що ми такі, як були раніше – безглуздо.
