Минулого року я вирішила поїхати на Різдво до батьків. Вони живуть в районному центрі, а я в обласному. Між нами майже 100 кілометрів і близько двох годин відстані.
Я прокинулася з самого ранку і вирушила на вокзал. От тільки тут мене очікувала справжня халепа – квитків на потяг не було, а електрички курсували за зміненим маршрутом, оминаючи моє рідне місто.
Ну що ж, нічого мені не залишалося, як їхати на автовокзал і прямувати додому на рейсовій маршрутці. Хоча снігом замело не на жарт, і мені було лячно їхати не в потязі.
Ех, маршрутки через сильні заметілі того дня також не курсували. Я вже думала, що залишуся і батьків не побачу. Я дивилася на небо, яке ховалося за мільйонами сніжинок, і подумала:
– Боже, пошли мені чоловіка, щоб на наступне Різдво ми їхали до батьків разом на нашій машині.
Не встигла я своє бажання завершити, як тут до мене підійшов кремезний молодий чоловік і запитав чи я не шукаю маршрутку до Самбора.
А я саме на неї і чекала. Чоловік повідомив мені, що він на власному авто їде якраз туди і якщо я маю бажання – можу поїхати з ним.
Вибору в мене не було, тому я і попрямувала за ним. Ми їхали лише удвох. Цілу дорогу мило бесідували, але почуття тривоги мене не покидало.
Це ж вперше в житті я їхала в чужому авто з абсолютно незнайомою мені людиною.
На щастя все завершилося добре. Я вчасно приїхала до батьків і встигла на різдвяний сніданок.
А вже ввечері під батьківською хатою стояв припаркований той автомобіль, який мене до них і доставив. Руслан, так звали мого спасителя – приїхав, щоб взяти мій номер телефону.
Сказав, що я йому дуже сподобалася, і навіть якщо я йому не залишу свого номера – я всеодно стану його дружиною.
Так і сталося. Те Різдво подарувало мені кохання всього мого життя і найкращого в світі чоловіка.
Мабуть це і справді не вигадка, що на Різдво відчиняються небеса і здійснюють всі бажання.
