Так склалося у моїй сім’ї, що я завжди все тягла на своїх плечах. Я постійно сиділа вдома з дітьми, всім догоджала й прислуговувала. В результаті — діти виросли розпещеними лінивцями, які жодного разу своєї допомоги мені не запропонували, жодного разу навіть елементарно тарілку не помили після себе. Але я це все терпіла й продовжувала так жити.
З чоловіком все ще гірше. З моменту нашого одруження, він не сказав мені жодного хорошого слова, не похвалив мене й не запитав, як я себе почуваю. Я пожертвувала своєю професією, пішла у декрет і засіла вдома з двома дітьми. Чоловік не брав у вихованні дітей зовсім ніякої участі. Коли я просила його хоч трішки побути з сином чи донькою, він махав рукою, казав, що сильно втомлений і хоче розслабитися, подивившись телевізор. А потім додавав, що займатися дітьми — мій обов’язок і наказував нам бути тихо, бо в нього від нас голова розколюється.
Мене це дуже дратувало і засмучувало. Що ж потім ті діти, як виростуть, скажуть про такого батька? В результаті що? Я виявилася права. Діти з батьком взагалі не рахуються й постійно дорікають йому, що він не приділяв їм достатньо уваги, коли треба було.
Про допомогу по дому це ще інша історія. Від чоловіка дочекатися якоїсь допомоги було чимось нереальним. Він ж на роботі працює, гроші в дім приносить, все решта його не стосується, всю іншу роботу “маю робити я”. Це так він мені говорив.
Але тепер до найголовнішого. Діти виросли, вже заміжні й одружені, мають своїх дітей. Я роблю все, щоб вони не почували себе такими ж приреченими, як я у свій час. Я часто забираю внуків до себе й проводжу час з ними. Так, мені складно, але це ж мої внуки. Інколи, звісно, у мене виникає відчуття, що діти користаються моєю добротою. Вони чекають, що я й з внуками посиджу, і вечерю смачну приготую, коли вони з роботи повернуться, і по дому все зроблю. Щось із сфери фантастики…
Це все б можна було зробити, якби мій чоловік, пенсіонер, хоч трішки цікавився внуками. Мало того, що він дітей проміняв на телевізор, так тепер із внуками та ж ситуація. Але тільки тепер він не працює, постійно сидить вдома і бісить мене! Я його деколи прошу: “Приглянь, щоб вони чого не натворили, не вдарилися”. А він кричить мені: “Ти їх привела, ти й приглядай! Я часу не маю”. Або ще краще, репетує на всю хату, щоб вони тихо були, інакше він їх додому вижене. Вже б краще мовчав і дивився свій телевізор.
Все частіше я стала задумуватися над тим, що я не ту людину обрала багато років тому. І при останній нашій сварці я це йому й сказала. А якщо конкретніше — сказала збирати речі і йти під три чорти! Набридло мені, я втомилася від його поведінки! Я й так дуже довго терпіла, робила для нього все. А він постійно тільки кричав, знецінював усю мою працю і вказував, що мені й дітям робити.
Нащо він одружувався зі мною, нащо ми дітей заводили, якщо йому це все було не потрібне?
Ось так, на 50 році життя я вирішила позбутися того тягара, який найбільше мішав мені жити. Жалію, що раніше цього не зробила, терпіла… Це моя помилка.
