Ніхто мене не розуміє. Я ділилася своєю історією з колегами та друзями, але так і не почула дієвої поради, щоб мене розрадила. Тому пишу сюди. Можливо, хтось стикався з подібним і підкаже, як правильно вчинити.
Я готова до осуду, бо ситуація дійсно не з приємних. Та вірю, що хтось таки увійде у моє становище. Я не один раз порівнювала своє життя з життям моєї невістки. І завжди це викликає у мене почуття заздрості. Мій єдиний синок одружився з нею. Він так про неї дбає, ставиться з такою ніжністю, чого так бракувало мені у подружньому житті. Його батько був цілковитим антиподом нашого сина.
Заміж я виходила по любові. До одруження, мені звісно розповідали про його непростий норов та як це може ускладнити мені життя. Та я була засліплена коханням, думала зможу його змінити. Та за дванадцять років нашого подружнього життя ситуація лише погіршувалася. Та на розлучення я не наважувалася – не хотіла позбавляти сина батьківського виховання.
Можливо, багато хто мене осудить, та коли чоловіка не стало, з мене ніби тягар зійшов, я відчула таке полегшення! Я виховувала сина справжнім чоловіком, турботливим та добрим, щоб його дружина зазнала більше сімейного щастя, ніж я з його батьком. Було важко самій, але результат був того вартий.
Коли в нього почали зав’язуватися стосунки з протилежною статтю, я намагалася не втручатися, і могла допомогти порадою, лише коли він попросить. Інколи він вчиняв не правильно, тоді я йому робила зауваження. Прийшов час знайомства з невісткою. Нічого негативного я про неї не говорила, бо й приводу вона, якщо чесно, для цього не давала.
Вітаючи їх з одруженням, я зазначила, що їй дістався щасливий білет і не помилилась. Син дбав про неї, турбувався, допомагав по господарству, в під час вагітності, взагалі готовий був ввесь світ прихилити, та виконувати всі забаганки. Моєму внукові виповнилось два роки, мене запросили відмітити цю дату разом у колі найближчих.
Мене тоді вперше огорнуло почуття заздрості. Вона має все чого мені так не вистачало: люблячого чоловіка, який оточив її турботою та ніжністю, який готовий робити все для її радісного погляду. Згадую, у нас така гостина, завжди закінчувалася скандалом, чоловік не знав міри у випивці. Мабуть, тому мій син має не найкращі спогади про такі святкування.
Син з невісткою повідомили, що стануть батьками удруге – я відчула непереборне відчуття заздрості, оскільки я у свій час так і не змогла народити вдруге. Дорогою додому, я поринула у похмурі думки, душу мучила заздрість та відчуття жалю до себе, хоча й серце зігрівала думка, що я сама змогла виховати такого гідного чоловіка. Якщо у них народиться ще один син, ми постараємося виховати обох хлопчиків такими ж достойними чоловіками, на радість їх майбутнім дружинам.
Прошу у вас поради, бо не знаю, як впоратись з цих огидним відчуттям заздрощів власним дітям. Не хочу, щоб це якось їм нашкодило. Як навчитися просто радіти їхньому щастю?
